Омелько – вже не молодий чоловік, який не перший рік служить у Мартина Борулі. Так говорить про нього Боруля: «І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно». Чи тому, що вдача у нього така, чи тому, що роки беруть своє, але Омелько неповороткий. «А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш...». «Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу…».
Омелько – звичайний селянин, одягається просто, з особливою заощадливістю відноситься до власних речей. Він щиро не розуміє навіщо одягати новий одяг чи чоботи в будній день. «На біса я їх [чоботи]буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах». Коли Омелька обікрали, то найбільше йому було шкода власних речей, а не найкращих коней Мартина. «Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк... Та коні знайдуться…. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...».
На мій погляд, Омелько не такий вже й недалекий, як здається. Більш того інколи не зрозуміло: чи то він навмисне вдає з себе нерозумного, чи то він так сміється нишком з господаря. Коли Мартин запитує у Омелька чому у нього не вкрали голови, той відповідає: «Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька». На вимогу взути чоботи до міста, бо він повезе панича, Омелько дивується: «Хіба я його буду везти? Коні повезуть». А коли Мартин наказує Омелькові йти на шпиль слідкувати чи не їде з міста наречений, щоб прибігти і попередити про приїзд дорогого гостя, то Омелько відповідає:«Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака!».
Омелько спокійний, або скоріше флегматичний. Коли Боруля на нього гримає, то Омелько погожується: «Панич—то и панич, пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково». Омелько інколи може щось сказати філософське. «Коли б чоловік крила мав...», але відчувається, що ніхто, а тим більше Мартин, його не хоче слухати. Саме тому Омелько кілька разів жаліється: «Ніколи не дасть договорить...».
Проблема індивідуальності. Е. Андієвська порушує у творі питання про те, якою є доля унікуму в суспільстві, яке не готове до його сприйняття, і хто винен у тому, що інакшість приречена на вигнання й загибель. За законом природи, риби мусять мовчати, проте сталося так, що «серед табунів мовчазної риби… народилася балакуща риба». Та, за звичаєм, сіра маса такого іншого має за божевільного, не визнаючи його унікальності чи геніальності. «Говорющих риб», як правило, жахаються і соромляться; ви нятковість заважає і дратує посередностей: «балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу».
Проблема дружби. Незвичайна риба, яка до цього часу розмовляла з тими, хто того зовсім не хотів, і дивакуватий чоловік, який мовчить із тими, з ким треба говорити, подружилися. Вигнана з води рибина допомагає людині ловити своїх; рибалка не має порозуміння ні з жінкою, ні з колегами по ремеслу і знаходить спільну мову лише з рибою. Вона тепер для нього важливіша за родину. Проте чоловік усе-таки не уважний до свого друга: зумівши почути голос риби, він не помітив, що риба не така, як люди, і потребує особливого представлення. Так само рибина не здатна була усвідомити, що в людських очах вона може видатися звичайним уловом. Рибалка і риба, будучи різними, так і не змогли до кінця зрозуміти ані одне одного, ані того, що риби і люди – не одне й те саме. Врешті, незвичайна дружба закінчується для риби смертю, а для її товариша – божевіллям. Один вигнанець помирає, другий – народжується. Тепер він шукає риб’ячого товариства, але ж чоловік – не риба. Проблема взаєморозуміння в сім’ї. Шакал слушно зауважує: «…він [чоловік] ніколи не гуто рив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключено, що жінка його просто ніколи не слухала». З одного боку, можна осуджувати дружину, яка є настільки приземленою, що не здатна помітити нічого, окрім хатніх клопотів, і весь час дорікає чоловікові за його недолугість. А з іншого – хто ще, як не чоловік, винен у тому, що його жінці ніколи і вгору глянути, не те що думати про високе.
Проблема сили слова. Чи не виступає «говорюща» риба поетом, коли розмірковує над тим, «яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду», і чи не є це слово першим серед риб? Пророк часто буває не визнаним за життя. Водночас мудрість завжди цурається марного базікання. Зрештою, на бульбашки можна дивитися по-різному: як на кольорові (естетичний аспект) і як на порожні (марнославство). Проблема вимушеної еміграції. Молода й недосвідчена рибина не здатна збагнути, чим загрожує їй спроба порушувати традиції, не могла усвідомити того, чого побоювалися старі та мудрі мешканці водойми. Так чи інакше вона стає ворогом, доля якого тепер одна – еміграція. По суті рибу, яка, як відомо, без води не жилець, за лишають напризволяще, примусово виселяючи з водойми; тож вона змушена пристосовуватися до нових умов і пізнавати світ по-новому
Відповідь:
Якщо багато - скоротіть
Омелько – вже не молодий чоловік, який не перший рік служить у Мартина Борулі. Так говорить про нього Боруля: «І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно». Чи тому, що вдача у нього така, чи тому, що роки беруть своє, але Омелько неповороткий. «А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш...». «Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу…».
Омелько – звичайний селянин, одягається просто, з особливою заощадливістю відноситься до власних речей. Він щиро не розуміє навіщо одягати новий одяг чи чоботи в будній день. «На біса я їх [чоботи]буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах». Коли Омелька обікрали, то найбільше йому було шкода власних речей, а не найкращих коней Мартина. «Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк... Та коні знайдуться…. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...».
На мій погляд, Омелько не такий вже й недалекий, як здається. Більш того інколи не зрозуміло: чи то він навмисне вдає з себе нерозумного, чи то він так сміється нишком з господаря. Коли Мартин запитує у Омелька чому у нього не вкрали голови, той відповідає: «Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька». На вимогу взути чоботи до міста, бо він повезе панича, Омелько дивується: «Хіба я його буду везти? Коні повезуть». А коли Мартин наказує Омелькові йти на шпиль слідкувати чи не їде з міста наречений, щоб прибігти і попередити про приїзд дорогого гостя, то Омелько відповідає:«Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака!».
Омелько спокійний, або скоріше флегматичний. Коли Боруля на нього гримає, то Омелько погожується: «Панич—то и панич, пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково». Омелько інколи може щось сказати філософське. «Коли б чоловік крила мав...», але відчувається, що ніхто, а тим більше Мартин, його не хоче слухати. Саме тому Омелько кілька разів жаліється: «Ніколи не дасть договорить...».
Пояснення:
Проблема індивідуальності. Е. Андієвська порушує у творі питання про те, якою є доля унікуму в суспільстві, яке не готове до його сприйняття, і хто винен у тому, що інакшість приречена на вигнання й загибель. За законом природи, риби мусять мовчати, проте сталося так, що «серед табунів мовчазної риби… народилася балакуща риба». Та, за звичаєм, сіра маса такого іншого має за божевільного, не визнаючи його унікальності чи геніальності. «Говорющих риб», як правило, жахаються і соромляться; ви нятковість заважає і дратує посередностей: «балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу».
Проблема дружби. Незвичайна риба, яка до цього часу розмовляла з тими, хто того зовсім не хотів, і дивакуватий чоловік, який мовчить із тими, з ким треба говорити, подружилися. Вигнана з води рибина допомагає людині ловити своїх; рибалка не має порозуміння ні з жінкою, ні з колегами по ремеслу і знаходить спільну мову лише з рибою. Вона тепер для нього важливіша за родину. Проте чоловік усе-таки не уважний до свого друга: зумівши почути голос риби, він не помітив, що риба не така, як люди, і потребує особливого представлення. Так само рибина не здатна була усвідомити, що в людських очах вона може видатися звичайним уловом. Рибалка і риба, будучи різними, так і не змогли до кінця зрозуміти ані одне одного, ані того, що риби і люди – не одне й те саме. Врешті, незвичайна дружба закінчується для риби смертю, а для її товариша – божевіллям. Один вигнанець помирає, другий – народжується. Тепер він шукає риб’ячого товариства, але ж чоловік – не риба. Проблема взаєморозуміння в сім’ї. Шакал слушно зауважує: «…він [чоловік] ніколи не гуто рив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключено, що жінка його просто ніколи не слухала». З одного боку, можна осуджувати дружину, яка є настільки приземленою, що не здатна помітити нічого, окрім хатніх клопотів, і весь час дорікає чоловікові за його недолугість. А з іншого – хто ще, як не чоловік, винен у тому, що його жінці ніколи і вгору глянути, не те що думати про високе.
Проблема сили слова. Чи не виступає «говорюща» риба поетом, коли розмірковує над тим, «яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду», і чи не є це слово першим серед риб? Пророк часто буває не визнаним за життя. Водночас мудрість завжди цурається марного базікання. Зрештою, на бульбашки можна дивитися по-різному: як на кольорові (естетичний аспект) і як на порожні (марнославство). Проблема вимушеної еміграції. Молода й недосвідчена рибина не здатна збагнути, чим загрожує їй спроба порушувати традиції, не могла усвідомити того, чого побоювалися старі та мудрі мешканці водойми. Так чи інакше вона стає ворогом, доля якого тепер одна – еміграція. По суті рибу, яка, як відомо, без води не жилець, за лишають напризволяще, примусово виселяючи з водойми; тож вона змушена пристосовуватися до нових умов і пізнавати світ по-новому