Поспішила Аля до свого сусіда Сашка. Довго розповідала йому про свою пригоду, пояснювала чому треба доробляти справи. Та хлопчик не повірив жодному слову дівчинки. Тільки глузливо усміхався.
День добігав до кінця. Добре, що сьогодні не задавали домашнього завдання з математики. Адже була контрольна робота і Сашкові знову повезло списати у Марічки. Сусідка по парті – дівчинка добра, вона не могла не до порада виконувати самому задачі, вже вкотре не вплинула на хлопця.
Наступного дня після школи кинув Сашко портфель і гайда у двір кататися на санчатах. Короткий зимовий день наближався до завершення. Сашко сидів за столом. На столі лежав розкритий підручник з математики, зошит та ручка. Три задачі із книжки дивилися на хлопчика, а він замріяно дивився у вікно. І тут раптом побачив маленького карлика. Той видався йому знайомим. Ну звичайно, він був точнісіньким із розповіді Алі. Недочеревик люб’язно усміхався, стукав у кватирку, просив щоб хлопчик впустив його у середину, радісно потирав руки і аж підскакував від задоволення.
Сашко миттєво взявся читати умову задачі. Із кожним вирішеним завданням лице карлика все смутнішало, воно ставало дедалі злим та роздратованим. Невже соту справу завершить Сашко? Адже карлик так довго чекав на майбутнього недоладянина, рахував його невиконані справи. Коли всі задачі були розв’язані, розчарований Недочеревик надягнув свій величезний зелений черевик і за мить зник за вікном.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
Поспішила Аля до свого сусіда Сашка. Довго розповідала йому про свою пригоду, пояснювала чому треба доробляти справи. Та хлопчик не повірив жодному слову дівчинки. Тільки глузливо усміхався.
День добігав до кінця. Добре, що сьогодні не задавали домашнього завдання з математики. Адже була контрольна робота і Сашкові знову повезло списати у Марічки. Сусідка по парті – дівчинка добра, вона не могла не до порада виконувати самому задачі, вже вкотре не вплинула на хлопця.
Наступного дня після школи кинув Сашко портфель і гайда у двір кататися на санчатах. Короткий зимовий день наближався до завершення. Сашко сидів за столом. На столі лежав розкритий підручник з математики, зошит та ручка. Три задачі із книжки дивилися на хлопчика, а він замріяно дивився у вікно. І тут раптом побачив маленького карлика. Той видався йому знайомим. Ну звичайно, він був точнісіньким із розповіді Алі. Недочеревик люб’язно усміхався, стукав у кватирку, просив щоб хлопчик впустив його у середину, радісно потирав руки і аж підскакував від задоволення.
Сашко миттєво взявся читати умову задачі. Із кожним вирішеним завданням лице карлика все смутнішало, воно ставало дедалі злим та роздратованим. Невже соту справу завершить Сашко? Адже карлик так довго чекав на майбутнього недоладянина, рахував його невиконані справи. Коли всі задачі були розв’язані, розчарований Недочеревик надягнув свій величезний зелений черевик і за мить зник за вікном.
Тепер Сашко завжди виконуватиме завдання.
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".