"...Та не однаково мені,/Як Україну злії люде/Присплять, лукаві, і в огні/Її, окраденую, збудять…/Ох, не однаково мені". Вже за ці слова, що лунають з вірша "Мені однаково, чи буду...", я люблю творчість Шевченка. Це незрівнянний геній українського народу, який до кінця ще не розгаданий. А може і не треба цього робити, щоб завжди відкривати Шевченка по-новому, щоб не зникав отой оголений нерв у його творчості. Це не тільки мій Шевченко, а й усіх українців, бо ж його поеми викривають російську імперію, той жорстокий і цинічний царизм, балади розкривають переживання поета соціального плану. Він нікого не копіює, не вдається до шаблону, тому що він самобутній, оригінальний. Тарас Шевченко мені близький проблематикою своїх творів. Та ж поема "Катерина" змушує замислитися над своїми вчинками: не закохуватися у москалів, бо зрадять, покинуть, глузуватимуть. Це актуально й сьогодні. Прикладом слугує гібридна російсько-українська війна на Сході України. Весь фальш, лицемірство, пияцтво, хвалькуватість, підлабузництво тощо демонструється на прикладі росіян. Я не можу не згадати його "Гайдамаки". Так, Ярема Галайда, сирота убогий, хотів крилами змахнути і бути з Оксаною. Але ж до товаришам у боротьбі проти шляхти є чи не найголовнішою. Той кривавий бенкет, те страшне закінчення твору, коли Ярема зарізав своїх дітей через те, що вони прийняли іншу віру. Але це вигадка, адже немає історичних доказів щодо цієї події. Цим мені близький Тарас Шевченко. Його страждання у фортеці, замкнутого від цивілізації, не покидало бажання писати про найголовніше - болючу правду, яка розкривала очі тодішнім українцям, пробуджувала їх скидати царські кайдани. Щось на кшталт нашої "Революції гідності", коли ми не стали на коліна, а кров'ю і смертями почали виборювати свободу і йти потихеньку рухатися до європейського простору. Я можу ще багато чого говорити про його мову, добірну, народну, дошкульну, сатиричну, ліричну, пейзажну, але хочу додати наостанок, що Тарас Григорович завжди буде жити у моєму серці, адже це геній українського народу.
Тарас Шевченко мені близький проблематикою своїх творів. Та ж поема "Катерина" змушує замислитися над своїми вчинками: не закохуватися у москалів, бо зрадять, покинуть, глузуватимуть. Це актуально й сьогодні. Прикладом слугує гібридна російсько-українська війна на Сході України. Весь фальш, лицемірство, пияцтво, хвалькуватість, підлабузництво тощо демонструється на прикладі росіян.
Я не можу не згадати його "Гайдамаки". Так, Ярема Галайда, сирота убогий, хотів крилами змахнути і бути з Оксаною. Але ж до товаришам у боротьбі проти шляхти є чи не найголовнішою. Той кривавий бенкет, те страшне закінчення твору, коли Ярема зарізав своїх дітей через те, що вони прийняли іншу віру. Але це вигадка, адже немає історичних доказів щодо цієї події. Цим мені близький Тарас Шевченко.
Його страждання у фортеці, замкнутого від цивілізації, не покидало бажання писати про найголовніше - болючу правду, яка розкривала очі тодішнім українцям, пробуджувала їх скидати царські кайдани. Щось на кшталт нашої "Революції гідності", коли ми не стали на коліна, а кров'ю і смертями почали виборювати свободу і йти потихеньку рухатися до європейського простору.
Я можу ще багато чого говорити про його мову, добірну, народну, дошкульну, сатиричну, ліричну, пейзажну, але хочу додати наостанок, що Тарас Григорович завжди буде жити у моєму серці, адже це геній українського народу.