Війна — страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по той, "інший", бік знаходилися також чуйні, добрі, працьовиті люди. Вони також були жертвами амбіцій політиків, що змагалися між собою за перерозподіл світу.
В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?"
Мені здається, що письменниця хотіла викликати співчуття до нещасних полонених, показати, що будь-яка людина заслуговує на повагу, тим більше, якщо вона добра й чуйна. Оповідання показує, що не можна поділяти людей на "своїх" і "ворогів", бо насправді є люди добрі й злі; щирі, здатні на любов, та інші — які уміють лише вбивати, зневажати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — на презирство.
у кожного в житті свої цінності. Кожен має свою мету, якої пране, свою мрію, в здійсненність якої палко вірить. Ось так і жив собі рибалка із казки Емми Андієвської "Балаклива риба". Ось так і прожив більшу частину свого життя, не уявляючи іншого. Та одного разу доля підкинула йому несподіванку - незвичайного друга. Риба забавляла чоловіка, додавала кольорів в його життя. Незабаром він забув про звичну будденість, адже звичним для нього стало інакше, яскаравіше життя, у нескінченість щастя якого він вірив без жодного сумніву. Та за кожний дарунок доля завжди потребує виплату, яку чоловік і заплатив одного дня. Якби чоловік не зустрів рибу, не відчув би що таке раптове піднесення, нестерпна радість , яку може подарувати лише справжній друг. І не дізнався б, як виглядає океан болю, берегів якого не побачити за 1000 км. І напевно це буде незрозуміло багатьом,але чоловіку було б важкіше, не відчути цього болю та цієї радості. ніж прожити плавне, монотонне життя, повсякденні барви якого, плавно та послідовно перетікають в незкінченність. Життя завжди дає нам уроки: іноді приємні, а іноді вони вбивають та ламають. Та справа не в жорстокій долі, справа в тім, що по-іншому ніяк. Таким чином вона змушує людину сприйняти те, що ні за що не сприйняла б. Те- без чого життя не мало б сенсу, хоча здавалося б, що сенс є.
Війна — страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по той, "інший", бік знаходилися також чуйні, добрі, працьовиті люди. Вони також були жертвами амбіцій політиків, що змагалися між собою за перерозподіл світу.
В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?"
Мені здається, що письменниця хотіла викликати співчуття до нещасних полонених, показати, що будь-яка людина заслуговує на повагу, тим більше, якщо вона добра й чуйна. Оповідання показує, що не можна поділяти людей на "своїх" і "ворогів", бо насправді є люди добрі й злі; щирі, здатні на любов, та інші — які уміють лише вбивати, зневажати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — на презирство.
Объяснение:
Відповідь:
у кожного в житті свої цінності. Кожен має свою мету, якої пране, свою мрію, в здійсненність якої палко вірить. Ось так і жив собі рибалка із казки Емми Андієвської "Балаклива риба". Ось так і прожив більшу частину свого життя, не уявляючи іншого. Та одного разу доля підкинула йому несподіванку - незвичайного друга. Риба забавляла чоловіка, додавала кольорів в його життя. Незабаром він забув про звичну будденість, адже звичним для нього стало інакше, яскаравіше життя, у нескінченість щастя якого він вірив без жодного сумніву. Та за кожний дарунок доля завжди потребує виплату, яку чоловік і заплатив одного дня. Якби чоловік не зустрів рибу, не відчув би що таке раптове піднесення, нестерпна радість , яку може подарувати лише справжній друг. І не дізнався б, як виглядає океан болю, берегів якого не побачити за 1000 км. І напевно це буде незрозуміло багатьом,але чоловіку було б важкіше, не відчути цього болю та цієї радості. ніж прожити плавне, монотонне життя, повсякденні барви якого, плавно та послідовно перетікають в незкінченність. Життя завжди дає нам уроки: іноді приємні, а іноді вони вбивають та ламають. Та справа не в жорстокій долі, справа в тім, що по-іншому ніяк. Таким чином вона змушує людину сприйняти те, що ні за що не сприйняла б. Те- без чого життя не мало б сенсу, хоча здавалося б, що сенс є.
Пояснення: