Мої роздуми над поемою «давня казка» головні герої поеми «давня казка» — поет та лицар бертольд. дія відбувається ніби поза часом, але ми підсвідомо вважаємо усе описане ситуацією, що мала місце у давнині: ще б пак, лицарі, прекрасна , військові походи… але занурюючись у сюжет, ми забуваємо про те, що описані події не втратили своєї актуальності і дотепер. авторка окреслює головний конфлікт поеми: це суперечності між поетом, який виступає ніби узагальненим образом поета як такого, співця краси природи, виразника народної думки, і лицарем бертольдом, який уособлює узагальнений тип правителя, ласого до грошей та статків, приземленого, амбіційного, несправедливого.дійшовши таких висновків з прочитаного, розкривши той прихований зміст, те широке узагальнення, на основі якого побудувала леся українка свою поему, ми розуміємо, що «давня казка» має місце і в xxi сторіччі… згадаймо часи срср (адже це було так зокрема репресії, яких зазнавали діячі культури та літератури, журналісти і вчені. хіба це не поети, ув’язнені злим лицарем? поет не боявся ув’язнення, адже знав, що його вільні думи-чарівниці , його нащадки та послідовники його магічному слову і далі поширюватись світом, нести не лише красу мистецтва, а й ідеї справедливості, рівності. так само й громадські діячі xx сторіччя не соромились та не боятись висловлювати свою думку, знаючи, що правда переможе; навіть якщо прийдеться віддати за неї життя, — їхня справа не марна.ми пам’ятаємо цей непростий період в нашій історії і шануємо людей, які показали себе сміливими борцями за свободу. але чи зникла ця проблема зараз? вже постала «правда нова», яку ніби пророкувала нам видатна поетеса? це непросте питання. адже в нашій країні немає утисків з боку влади щодо журналістів, письменників, поетів. кожен може вільно висловитись, навіть якщо його позиції не збігаються з чиєюсь думкою… це на поверхні, але мені здається, що проблеми все-таки залишились… кілька років тому в україні було проведене і отологічне опитування серед працівників змі, в якому спитали, чи впливає політика редакції на думки, висловлені в дописах журналістів. і близько сорока відсотків відповіли, що впливає… на мою думку, причиною цього є не тільки «неправильна» політика редакції, а й спосіб мислення людей: ще й досі, а не побоювання з приводу висловлення своїх думок, підсвідомо ще боїмось сказати бодай слово всупереч. я сподіваюсь, що з часом такий спосіб мислення, такий спосіб поведінки зміниться. та він і зараз змінюється, тож часи правди нової, мабуть, не за горами…нещодавно я дізнався, що за звичайними для нас речами (телебачення, радіо, газети) ховаються цілі наукові галузі: психологія, соціологія, правознавство досліджують феномени, пов’язані зі змі. кажуть, що журналісти не стільки відображують громадську думку, скільки творять її. і добре, якщо це поет з «давньоїказки», який закликає людей до боротьби за справедливість. але часто журнали та телебачення впливають на нас не зовсім позитивно. крім того, я також дізнавався про важливе поняття «інформаційної безпеки» та «інформаційного нападу» — коли відбувається спеціально зорганізований інформаційний вплив на глядачів… виходить, коли спала боротьба між «правителями» та «поетами», загострилась боротьба між самими «поетами»? всі ті процеси, що мають місце в річищі впливу змі на людей, приховане протистояння чи тиск політики на журналістику — дуже складні і ми не можемо зовні їх осягнути, а відтак не можемо й знайти шлях розв’язання багатьох проблем. але існують науковці: психологи, соціологи, правознавці та й просто і громадські діячі, які займаються і займатимуться цими проблемами. тож розраховуємо на їхню компетентність та на нашу власну обачливість і чесність перед собою. тоді, можливо, часи «нової правди» настануть дуже скоро.
Доробок Б. Олійника, досить місткий і різноплановий, завжди мав свого читача. Певно, його громадянська лірика лишиться даниною свого часу, натомість любовна переживе віки, тому що в ній відображені вічні питання, які повсякчас хвилюють людину. Насамперед ідеться про її сердечні переживання, про її здатність у хвилини еротичних осяянь піднятися на духовні висоти, відчути внутрішню єдність з постійною креацією природи. Читач вбачає у пройнятому тонкими емоціями ліричному героєві любовної лірики Б. Олійника не тільки відображення самого автора, попри те, що між ними існує певна дистанція, а й самого себе, здатного весняної пори, “як прокинеться вербово / Березнева далина” звернутися бодай листовно до своєї коханої “золотим по голубому” — “Весна”, “голубим по золотому” — “Любов”, “голубим по голубому” — “Моя”. Поет невимушено обігрує кольори, що мають національну символіку сонця і неба, мимоволі переходячи до тавтологічної барви, що нагадує експерименти К. Малевича. Голубий колір у контексті таких сердечних зізнань означає небесний, божественний, тобто вищий рівень сублімації платонічної душі ліричного героя.
Любовна лірика Б. Олійника розкриває сердечну драму від першої закоханості до кульмінаційної пристрасті та осмислення любові в категоріях людського буття. Юнак при першому побаченні ще шаріється і не може знайти відповідного “сонячного слова, / Неповторного і вічно молодого”, якого вона так і не дочекалася, тому, розчарована, із побажанням “Будь щасливий” лишила його, самотнього, який усвідомив, що цієї миті втратив свою долю. Він потім її, єдину, шукатиме у світах, летітиме до неї “туманом через моря і дні” лебедем, віддаватиме “вітрові свій розпач і одчай”, щоб почути убивче “Ні”. Йому, вже знесиленому, випаде почути “Жду” тоді, коли впаде, мов камінь, тугою”.
Ліричний герой знаходить-таки свою неповторну жінку, якою не лише милується, а й вражений її внутрішньою багатоликістю, коли вона постала перед ним то “вельми горда”, то “примхлива, наче скрипка”, то “холодна, наче скрипка”. Ці антитетичні порівняння сприймаються оболонкою, за якою прихована жіноча сутність, що потребує чоловічого декодування. Ліричний герой, наділений вольовими, маскулінними рисами, нарешті розшифрувавши її, “прокинувся уранці вельми гордий”, але, виявляється, що не міг повністю осягнути фемінного єства, про що йдеться у вірші “Був я вітром, був я лютим, був я нордом…”. Нонфінальна розв’язка ліричного сюжету з багатозначними трьома крапками не дає сподіваної відповіді “А вона до мене… плаче джерелом”, чи був той плач вдячності, чи болю й розчарування, лише одне відомо — він був чистим.
Ліричному герою відомі також пристрасні пориви еротичного інсайту, які набувають особливого сенсу, коли закохані чують один одного, розмовляють відомою тільки їм мовою тіла і душі. Тому до такого діалогу закоханих він ставиться з надзвичайною вимогливістю: “Не оскверни цю мить і не поруш / Цинічним словом чи гріховним жестом…”. Любов у його розумінні постає не просто ритуалом, коли відкривається довгождана “дивна ніч, о, дика ніч жаги, / Коли тремтить і чадіє любисток!”, а суттю даних Богом стосунків чоловіка й жінки, як пізнають один в одному основи світотворення. Ліричний герой готовий берегти їхнє одкровення від брутальних втручань, здатних зруйнувати світлі пориви: “Бо встане день і буде править суд”.
Жінка в інтерпретації Б. Олійника постає не лише природно багатозначною, а й надзвичайно вразливою. Вона неможлива поза любов’ю навіть у побуті, у будьякому віці. Він тонко відчуває її болісну драму, коли, “Витіснивши її зі свого гурту, / люто шугали на неї з реготом: “Старрра! Старрра!”. Однак травмована жорстокою ідентифікацією її коханого — “моложавого ворона”, тількино той потрапив у біду, “Вона ніжно торкнула крилом завинену голову: / Дурненький… я ж тебе… / Як же я тебе люблю!”. Про це мовиться у віршовій алегорії з промовистою назвою “От що таке … любов”.
Разом з тим Б. Олійник зображає жінку крізь призму народного світосприймання, як у “Парубоцькій баладі”, рясно оздобленій фольклорною тропікою. Ліричний герой уподібнює себе до “красивого чорта”, маючи на увазі не інфернальну істоту, а відчайдуха, який на вороному коні поспішає до “тієї Чураївни, / Що клялась від третіх півнів / Рушники послать мені до ніг”. Вона, наділена магічною силою (“Що як поведе рукою, / Солов’ї вмирають навесні!”), змальована як мета його життя, яка так і не відбулася, тому що він потрапив на “чуже весілля”. Автор уник будьяких пояснень чи моралізаторства з приводу зрадливої Чураївни, тамуючи душевний біль, відбувся лише докірливим питанням: “Де ж твої, Марусю, рушники?”. Б. Олійник, апелюючи до традиційної фабули про легендарну співачку, дав їй своє сюжетне тлумачення. Трагічні колізії балади не мають своєї розв’язки, хоч “Впала з горя Чураївна / Головою в проданий рушник”, проте ліричний герой уже ніколи не знайде схожої на неї, тому завжди сумніватиметься, чи потрапив “До тієї… не такої. / Під чиїм же коню, ми вікном?!”.
Етюд про любовну лірику Бориса Олійника
Доробок Б. Олійника, досить місткий і різноплановий, завжди мав свого читача. Певно, його громадянська лірика лишиться даниною свого часу, натомість любовна переживе віки, тому що в ній відображені вічні питання, які повсякчас хвилюють людину. Насамперед ідеться про її сердечні переживання, про її здатність у хвилини еротичних осяянь піднятися на духовні висоти, відчути внутрішню єдність з постійною креацією природи. Читач вбачає у пройнятому тонкими емоціями ліричному героєві любовної лірики Б. Олійника не тільки відображення самого автора, попри те, що між ними існує певна дистанція, а й самого себе, здатного весняної пори, “як прокинеться вербово / Березнева далина” звернутися бодай листовно до своєї коханої “золотим по голубому” — “Весна”, “голубим по золотому” — “Любов”, “голубим по голубому” — “Моя”. Поет невимушено обігрує кольори, що мають національну символіку сонця і неба, мимоволі переходячи до тавтологічної барви, що нагадує експерименти К. Малевича. Голубий колір у контексті таких сердечних зізнань означає небесний, божественний, тобто вищий рівень сублімації платонічної душі ліричного героя.
Любовна лірика Б. Олійника розкриває сердечну драму від першої закоханості до кульмінаційної пристрасті та осмислення любові в категоріях людського буття. Юнак при першому побаченні ще шаріється і не може знайти відповідного “сонячного слова, / Неповторного і вічно молодого”, якого вона так і не дочекалася, тому, розчарована, із побажанням “Будь щасливий” лишила його, самотнього, який усвідомив, що цієї миті втратив свою долю. Він потім її, єдину, шукатиме у світах, летітиме до неї “туманом через моря і дні” лебедем, віддаватиме “вітрові свій розпач і одчай”, щоб почути убивче “Ні”. Йому, вже знесиленому, випаде почути “Жду” тоді, коли впаде, мов камінь, тугою”.
Ліричний герой знаходить-таки свою неповторну жінку, якою не лише милується, а й вражений її внутрішньою багатоликістю, коли вона постала перед ним то “вельми горда”, то “примхлива, наче скрипка”, то “холодна, наче скрипка”. Ці антитетичні порівняння сприймаються оболонкою, за якою прихована жіноча сутність, що потребує чоловічого декодування. Ліричний герой, наділений вольовими, маскулінними рисами, нарешті розшифрувавши її, “прокинувся уранці вельми гордий”, але, виявляється, що не міг повністю осягнути фемінного єства, про що йдеться у вірші “Був я вітром, був я лютим, був я нордом…”. Нонфінальна розв’язка ліричного сюжету з багатозначними трьома крапками не дає сподіваної відповіді “А вона до мене… плаче джерелом”, чи був той плач вдячності, чи болю й розчарування, лише одне відомо — він був чистим.
Ліричному герою відомі також пристрасні пориви еротичного інсайту, які набувають особливого сенсу, коли закохані чують один одного, розмовляють відомою тільки їм мовою тіла і душі. Тому до такого діалогу закоханих він ставиться з надзвичайною вимогливістю: “Не оскверни цю мить і не поруш / Цинічним словом чи гріховним жестом…”. Любов у його розумінні постає не просто ритуалом, коли відкривається довгождана “дивна ніч, о, дика ніч жаги, / Коли тремтить і чадіє любисток!”, а суттю даних Богом стосунків чоловіка й жінки, як пізнають один в одному основи світотворення. Ліричний герой готовий берегти їхнє одкровення від брутальних втручань, здатних зруйнувати світлі пориви: “Бо встане день і буде править суд”.
Жінка в інтерпретації Б. Олійника постає не лише природно багатозначною, а й надзвичайно вразливою. Вона неможлива поза любов’ю навіть у побуті, у будьякому віці. Він тонко відчуває її болісну драму, коли, “Витіснивши її зі свого гурту, / люто шугали на неї з реготом: “Старрра! Старрра!”. Однак травмована жорстокою ідентифікацією її коханого — “моложавого ворона”, тількино той потрапив у біду, “Вона ніжно торкнула крилом завинену голову: / Дурненький… я ж тебе… / Як же я тебе люблю!”. Про це мовиться у віршовій алегорії з промовистою назвою “От що таке … любов”.
Разом з тим Б. Олійник зображає жінку крізь призму народного світосприймання, як у “Парубоцькій баладі”, рясно оздобленій фольклорною тропікою. Ліричний герой уподібнює себе до “красивого чорта”, маючи на увазі не інфернальну істоту, а відчайдуха, який на вороному коні поспішає до “тієї Чураївни, / Що клялась від третіх півнів / Рушники послать мені до ніг”. Вона, наділена магічною силою (“Що як поведе рукою, / Солов’ї вмирають навесні!”), змальована як мета його життя, яка так і не відбулася, тому що він потрапив на “чуже весілля”. Автор уник будьяких пояснень чи моралізаторства з приводу зрадливої Чураївни, тамуючи душевний біль, відбувся лише докірливим питанням: “Де ж твої, Марусю, рушники?”. Б. Олійник, апелюючи до традиційної фабули про легендарну співачку, дав їй своє сюжетне тлумачення. Трагічні колізії балади не мають своєї розв’язки, хоч “Впала з горя Чураївна / Головою в проданий рушник”, проте ліричний герой уже ніколи не знайде схожої на неї, тому завжди сумніватиметься, чи потрапив “До тієї… не такої. / Під чиїм же коню, ми вікном?!”.