Кохання є основою життя будь-якої людини. Це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. Саме таке кохання відчували один до одного герої повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Та, як то кажуть у народі – «Хто не має кохання, той не знає і горя»,
З самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися Остапом і Соломією, співчувати їм і переживати за них. Ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати Остапові позбавленням життя.
У центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої – молодий та сміливий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. Доведений до відчаю Остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. Соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за Дунай. «Тікаєш, покидаєш мене. І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Та безмежна любов Соломії до Остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «Тікай, Остапе, тікай, серце». А згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
І як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним Остапом. Яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
На які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. Ось і Соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. Відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і Соломія стає справжньою героїнею. Під час небезпечного подорожу вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. Вона знаходить в собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує Остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
Але найбільш героїчна вдача Соломії проявилася після арешту її коханого Остапа. Вона віддала все, що у неї залишалося, але це не до його врятувати. Та Соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. Але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. Рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах Дунаю.
Протягом усієї повісті ми захоплюємося Соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав Соломію. А зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув Соломіїн поклик: «Остапе!».
Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії «Лісова пісня», звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в гармонії з оточуючим світом. Світ химерних створінь, загадкових лісових духів живе своїм життям, за власними споконвічними законами, аж поки в ньому не з'являється Людина. Поки з потаємними силами природи сусідив тільки дядько Лев, все залишалося так, як було завжди, тому що він розумів ліс і його мешканців. Дядько Лев чудово знав прикмети, згідно з якими вів господарство. Він вчасно виганяв худобу на пашу, знав свою пору на сівбу та на жнива, шанував ліс. А своїй ненаситній сестрі повторював: Що лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть. Із силами природи, які у творі уособлюють різні міфічні істоти, дядько Лев знаходив порозуміння, пам'ятав про їхні закони. Лісові мешканці його поважали, ніколи не шкодили, сприяли у господарюванні. Старий дуб на галявині ніби символізував собою їхню взаємоповагу та злагоду. Любов дядька Лева до лісу була такою великою, що він хотів бути там похованим: Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу, — отут під дубом хай і поховають... Але ось з'являється юний племінник дядька Лева — Лукаш. Його прихід кладе початок майбутній драмі. Лукаш зустрічає Мавку. Ця лісова жителька уособлює в творі духовність та внутрішню красу людини. Привертає до себе увагу незвичайна співзвучність душевного стану Мавки і поведінки лісу, їх повна гармонія. Від природи добрий і чутливий до краси, хлопець не зміг встояти перед чарами лісової красуні. Кохання відкрило перед ним новий, неповторний світ. І царювала в ньому Мавка, чужа брехні та заздрості, підлості та дріб'язковості. Вона почала вчити Лукаша розуміти, відчувати, любити все живе навколо себе, радіти його радощами й сумувати його смутками. Він мав талант до такого світовідчуття — і Мавка розпізнала в ньому те, чого він ще й сам не усвідомлював: Я тебе за те люблю найбільше, Чого ти сам в собі не розумієш... Для Мавки все було простіше, тому що вона — чистий лісовий дух у прекрасному дівочому тілі, який за своєю природою вище сірості, бруду, суєти, тому іншою бути не могла. А Лукаш був людиною, душа якої складається з двох половинок: світлої і темної. Світла частина розквітає, коли людина знаходить взаєморозуміння з природою. Якщо ж перемагає темна частина, то природа відчужується від неї. Це ілюструє трагедія Мавки та Лукаша. Клопіт про насущний хліб, про земне майбутнє пророщує в ньому перші паростки цинізму та захланності. На догоду матері одружившись з Килиною, він довершує справу. Лукаша засмоктує суєта. Він маліє під гнітом жіночих докорів і намов, глумиться над коханням, яким раніше щиро дорожив, порушує лісові закони. І врешті отримує те, що заслуговує: родина його загрузає у ворожнечі і злиднях. Лукаш та його сім'я сповна заплатили за неповагу до лісових законів. Дядько Лев помер, і не було кому дбати про взаємну згоду між лісовими мешканцями та людьми. Порушилась гармонія. Люди зрубали дуб, понищили ліс, відмочувати в озері коноплі. Духи лісу почали мстити. Куць говорить: «Віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять— знов заїжджу», «Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли ...» Лукаш занадто пізно зрозумів, що втратив найдорожче. Мавка і Кили-на — як дві половини Лукашевої душі. Одна обдаровує шляхетністю, втілює ідею гармонії людини і природи; друга — порушує цю гармонію, нівечить його самобутність і вільний дух. Але вона знову прийшла, його дивовижна Мавка. Повернулася, сумна і згорьована, бліда, у чорній сукні і сірому непрозорому серпанку. Силою свого кохання Мавка врятувала Лукаша і повернула йому людську подобу та загублену душу.
З самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися Остапом і Соломією, співчувати їм і переживати за них. Ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати Остапові позбавленням життя.
У центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої – молодий та сміливий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. Доведений до відчаю Остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. Соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за Дунай. «Тікаєш, покидаєш мене. І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Та безмежна любов Соломії до Остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «Тікай, Остапе, тікай, серце». А згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
І як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним Остапом. Яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
На які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. Ось і Соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. Відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і Соломія стає справжньою героїнею. Під час небезпечного подорожу вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. Вона знаходить в собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує Остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
Але найбільш героїчна вдача Соломії проявилася після арешту її коханого Остапа. Вона віддала все, що у неї залишалося, але це не до його врятувати. Та Соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. Але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. Рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах Дунаю.
Протягом усієї повісті ми захоплюємося Соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав Соломію. А зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув Соломіїн поклик: «Остапе!».