"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
ответ:Гаррієт Елізабет Бічер Стоу народилася 14 червня 1811 року в Личфилде, штат Коннектикут. Її батько, відомий проповідник Лаймен Бічер, виховував дітей в дусі фанатичною пуританської побожності. Після переїзду сім'ї в Цинциннаті Гаррієт друкує в місцевому журналі «Нарис з новоанглийский життя» (1834 г.). Під час поїздки в Кентуккі вперше стикнулася з рабством негрів. У 1836 р вийшла заміж за викладача духовної семінарії Келвіна Стоу. Сімейне життя була обтяжена бідністю, постійним хворобою, нескінченними домашніми клопотами (у подружжя Стоу було шестеро дітей). Проте Бічер Стоу продовжує літературну роботу.
Останні романи і повісті: «Моя дружина і я» (1871 г.), «Біло рожева тиранія» (1871 г.), «Ми і наші сусіди" (1875 г.), «Сім'я Погенак» (1878 г.) - не користувалися популярністю, відлякуючи читачів надлишком трагічних подій і смертей. Останні роки життя Бічер Стоу провела в добровільному самоті на своїй віллі у Флориді. Письменниця померла в США 1 липня 1896 р Будинок в Брансуїке, штат Мен, де була написана «Хатина дядька Тома», знаходиться в списку пам'яток США.
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
ответ:Гаррієт Елізабет Бічер Стоу народилася 14 червня 1811 року в Личфилде, штат Коннектикут. Її батько, відомий проповідник Лаймен Бічер, виховував дітей в дусі фанатичною пуританської побожності. Після переїзду сім'ї в Цинциннаті Гаррієт друкує в місцевому журналі «Нарис з новоанглийский життя» (1834 г.). Під час поїздки в Кентуккі вперше стикнулася з рабством негрів. У 1836 р вийшла заміж за викладача духовної семінарії Келвіна Стоу. Сімейне життя була обтяжена бідністю, постійним хворобою, нескінченними домашніми клопотами (у подружжя Стоу було шестеро дітей). Проте Бічер Стоу продовжує літературну роботу.
Останні романи і повісті: «Моя дружина і я» (1871 г.), «Біло рожева тиранія» (1871 г.), «Ми і наші сусіди" (1875 г.), «Сім'я Погенак» (1878 г.) - не користувалися популярністю, відлякуючи читачів надлишком трагічних подій і смертей. Останні роки життя Бічер Стоу провела в добровільному самоті на своїй віллі у Флориді. Письменниця померла в США 1 липня 1896 р Будинок в Брансуїке, штат Мен, де була написана «Хатина дядька Тома», знаходиться в списку пам'яток США.
Объяснение: