Українська література. Контрольна робота. Письмовий твір "Безсмертя і добро, вічність в краса - основа життя людини на землі" (за вивченими у цьому розділі творами )
Олена Теліга (Шовгенева у дівоцтві) — яскрава постать у розвитку України як у мистецькому, так і в історичному контексті. Це насамперед людина-патріот, бо свідомо обирає шлях боротьби за незалежність рідної землі. Перебуваючи за кордоном у 1939-1941 pp. у Кракові (Польща), вона очолювала літературно-мистецьке товариство "Зарево" і під керівництвом Олега Ольжича працювала у Проводі ОУН (Організації українських націоналістів), з цього моменту її діяльність і творчість стали невід'ємними складовими боротьби свідомих українців за державництво України.
Після Лесі Українки — Олена Теліга найвизначніша жіноча постать в українській літературі, її поетичні твори вражають своєю життєстверджуючою силою, палким оптимізмом, вона прагне активного, наповненого високими устремліннями життя. Поезії сповнені протесту проти буденності, проти збайдужілого ставлення до суспільних процесів. Поетичні погляди й світогляд Теліги формувалися завдяки дружній співпраці з "вісниківцями" (так називали тих, хто об'єднався довкола журналу "Вісник", що його редагував критик і публіцист Д. Донцов), серед них були Ольжич, Маланюк, Мосендз, Степанович, Лятуринська та інші. Загалом же творчість Олени Теліги відносять до так званої "Празької школи" (групування поетів-емігрантів міжвоєнного двадцятиліття). Особливості її поезії — вишуканість у тематиці, настроях, що поєднуються з народною простотою світосприймання; відбиття української духовності, волі до життя, правди, краси; звернення до історичних тем і мотивів. Ліричний герой поетеси — неординарна особистість, яка має мету в житті й прагне її досягти, а це можливо тільки тоді, на думку поетеси, коли є почуття обов'язку й внутрішня самодисципліна.
після кількагодинної прогулянки вулицями львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. не один колишній львів’янин, нині мешканець києва, а чи москви, чи нью-йорка, сподівається знову наситити своє серце флюї львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. у ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.
різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.
невеликий архітектурний комплекс вірменського катедрального собору є питомим фрагментом львова, без якого той не був би самим собою. мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.
заснований 1356 р., він став і культовим осередком численної вірменської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. щоразу, крокуючи вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої петром красовським із лугано, лагідно проникає в твою свідомість. відгороджене ґратками подвір’я вірменського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. і ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. і це казково! а якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю михайла боярського «д’артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з атосом, портосом і арамісом. місцем зйомки її й стало це подвір’я. тут же — надгробки з епітафіями 600річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.
вулиця вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою xvi ст., яке на вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. навіть хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам’яниць львова — ампірний будинок «пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам’яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці вірменської. приваблюють рельєфи роботи гартмана вітвера на сусідній кам’яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню
Олена Теліга (Шовгенева у дівоцтві) — яскрава постать у розвитку України як у мистецькому, так і в історичному контексті. Це насамперед людина-патріот, бо свідомо обирає шлях боротьби за незалежність рідної землі. Перебуваючи за кордоном у 1939-1941 pp. у Кракові (Польща), вона очолювала літературно-мистецьке товариство "Зарево" і під керівництвом Олега Ольжича працювала у Проводі ОУН (Організації українських націоналістів), з цього моменту її діяльність і творчість стали невід'ємними складовими боротьби свідомих українців за державництво України.
Після Лесі Українки — Олена Теліга найвизначніша жіноча постать в українській літературі, її поетичні твори вражають своєю життєстверджуючою силою, палким оптимізмом, вона прагне активного, наповненого високими устремліннями життя. Поезії сповнені протесту проти буденності, проти збайдужілого ставлення до суспільних процесів. Поетичні погляди й світогляд Теліги формувалися завдяки дружній співпраці з "вісниківцями" (так називали тих, хто об'єднався довкола журналу "Вісник", що його редагував критик і публіцист Д. Донцов), серед них були Ольжич, Маланюк, Мосендз, Степанович, Лятуринська та інші. Загалом же творчість Олени Теліги відносять до так званої "Празької школи" (групування поетів-емігрантів міжвоєнного двадцятиліття). Особливості її поезії — вишуканість у тематиці, настроях, що поєднуються з народною простотою світосприймання; відбиття української духовності, волі до життя, правди, краси; звернення до історичних тем і мотивів. Ліричний герой поетеси — неординарна особистість, яка має мету в житті й прагне її досягти, а це можливо тільки тоді, на думку поетеси, коли є почуття обов'язку й внутрішня самодисципліна.
Объяснение:
аромат львова
після кількагодинної прогулянки вулицями львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. не один колишній львів’янин, нині мешканець києва, а чи москви, чи нью-йорка, сподівається знову наситити своє серце флюї львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. у ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.
різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.
невеликий архітектурний комплекс вірменського катедрального собору є питомим фрагментом львова, без якого той не був би самим собою. мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.
заснований 1356 р., він став і культовим осередком численної вірменської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. щоразу, крокуючи вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої петром красовським із лугано, лагідно проникає в твою свідомість. відгороджене ґратками подвір’я вірменського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. і ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. і це казково! а якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю михайла боярського «д’артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з атосом, портосом і арамісом. місцем зйомки її й стало це подвір’я. тут же — надгробки з епітафіями 600річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.
вулиця вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою xvi ст., яке на вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. навіть хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам’яниць львова — ампірний будинок «пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам’яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці вірменської. приваблюють рельєфи роботи гартмана вітвера на сусідній кам’яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню