Відповісти на питання по тексту М.Вороного Євшанове-зілля 1 чому половецького сина не вразили пісні гудця? 2 кого чи що засуждаеться в ступній частини автора?
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Жанром найвідомішого твору німецького письменника-романтиста гофмана «малюк цахес на прізвисько цинобер» є казка, але це зовсім не означає, що те, що там описано і розказано, не має ніякого відношення до реальності і дійсності. ця казка-новела має деякі особливості, які роблять її вкрай схожою на дійсність. ті образи, які показує автор, близькі до реальності і не повинні робити на когось виключно казкове і фантастичне враження. у відповідності до змісту цього твору малюк цахес був просто огидною істотою – він був маленького зросту, виглядав недоладно, некрасиво, риси обличчя його були просто жахливими і відразливими. до того ж, він мав кепський характер, був дурним, не знав нічого корисного і не міг принести користь оточуючим його людям. проте, цахеса всі навколо любили, вважали прекрасною людиною, яка є гідною всього найкращого. так склалося, що завдяки цій чудесній ілюзії цахес отримував те, чого зовсім не був вартий. а причиною всього цього була лише милість феї. саме вона дала йому ті три волосини, які створити таку жахливу і шкідливу для оточуючих ілюзію. проблеми, підняті в цьому творі, є актуальні сьогодні і в реальному житті. по-перше, варто відзначити, що серед реальних людей, що живуть пліч-о-пліч з нами, теж достатньо тих, хто користується чиєюсь прихильністю, як і цахес користувався прихильністю феї, і отримують якісь великі від того вигоди. це абсолютно несправедливо і нечесно, але, на щастя, ще одним аспектом актуальності твору «малюк цахес на прізвисько цинобер» є те, що ті, хто не заслуговує, але отримує блага, рано чи пізно викриваються оточуючими людьми. у навколишніх людей начебто полуда з очей падає і вони бачать, хто ж насправді перед ними стоїть. у таких випадках люди відчувають бажання знищити того, хто стільки часу їх обманював, іноді їм навіть вдається це зробити. суспільство завжди було і буде однаковим. іноді успіху добиваються ті, хто цього зовсім не заслуговує. несправедливість – невід’ємна складова нашого життя. люди повинні бути уважні до свого , щоб ненароком не допустити туди людину, яка буде подібна цахесу, тобто не буде мати ніяких переваг, але буде отримувати всі блага. саме можливість такої ситуації і обумовлює актуальність цього відомого твору гофмана.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».