Основною освітою Тараса Шевчнка, було навчання в церковно-прихожанській школі, тривалістю всього два роки. Тарас Шевченко мріяв, що в майбутньому, Україна, як і інші слов’янські держави, повинна отримати якийсь автономний статус «слов’янської федерації». І допускав, що саме Київ, а не Москва стане столицею цієї багатонаціональної держави. Подібні ідеї він висловлював, будучи членом Кирило-Мефодіївського товариства. У післямові до поеми «Гайдамаки» він писав: «Нехай житом-пшеницею, як золотом покритим, що не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слов’янська земля». Гнів Миколи I на образливі випади Шевченка вилилися в те, що його не тільки відправили на заслання рядовим солдатом в «оренбурзьку глушину», а й заборонили йому писати і малювати. Це, звичайно, було жорстоке покарання для талановитого поета. Втім, в Росії того часу найжорстокіші покарання найчастіше викупалися добросердям їх виконавців. Офіцери, у підпорядкуванні яких служив рядовий Шевченко, зробили його життя цілком стерпним. Він спав і харчувався окремо від інших солдатів, нерідко відвідував «звані обіди» та інші «аристократичні посиденьки». Про те, він не дотримувався їхньої заборони на творчість тому, що більшість своїх повістей Тарас Григорович написав саме під час заслання. В останні роки життя український поет багато займався ліпленням і гравіруванням. Цікавий факт про поховання Тараса Шевченка. На свій останній день народження Тарас Григорович в розмовi з близьким другом художником Григорiєм Честахiвським висловив бажання, щоб в разі смерті, яку він передчував, поховали його в Каневi. Вранцi 10 березня Тараса Григоровича не стало. Як відомо Тарас помер на чужині, а самі в Петербурзі і був полоханий на Смоленському кладовищі, але все таки його воля збулася і поет через два роки був перепохований у Каневі.
«Це був тендітний, невисокий на зріст 18-19 років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою з вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю.Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли він гнівався, лице його набирало неприємного виразу. Ще з малку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для його сім’ї.Усі домашні ненавиділи його, а він ненавидів своїх братів і батька». «Крім полум’яної душі, Жульєн мав надзвичайну пам’ять. Юнак назубок вивчив увесь Новий завіт по-латині, так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Местра чим і здивував спочатку родину де Реналь, де працював гувернером, а потім чутка розійшлась по всьому Вер’єру, коли Жульєн дає в руки Адольфу, старшому сину мера, Новий завіт, відкриває його на будь-якій сторінці і Жульєн продовжує напам’ять. Діти його надзвичайно полюбили, а він їх зовсім не любив. Та навіть і любов до пані де Реналь була сповнена честолюбства. Першим кроком до їх стосунків пані просила гроші на його білизну у чоловіка, записала одного із слуг до бібліотеки, щоб брати коханому книжки, які він не міг читати в присутності господаря.
