На мою думку, людині варто дослухатися до думки оточення лише частково. Остаточні ж висновки кожен повинен робити сам, аналізуючи своє життя та прислухаючись до свого розуму й серця. З одного боку, порада оточення, рідних, друзів чи вчителів, може до людині розібратися в собі, адже інколи дуже важко самостійно проаналізувати власні дії та вчинки. Дослухаючись до думок інших, ми можемо краще дізнатися про свої переваги та недоліки. Прикладом до цього аргументу є історія з мого життя. Я довго не міг вибрати, ким мені стати в майбутньому. Вибір професії впливає на все подальше життя, тому слід було добре подумати перед тим, як ухвалити рішення. Я попросив поради в батьків, друзів та вчителів. Ми разом проаналізували мої слабкі та сильні сторони, обміркували можливі варіанти. Зрештою, думка оточення до мені ухвалити рішення стати перекладачем. З іншого боку, навіть найближчі друзі та рідні інколи просто не розуміють нас, тому не можуть дати об’єктивну оцінку нашому життю та щось порадити. Саме тому людина час від часу мусить залишатися на самоті, щоб проаналізувати свої вчинки, розібратися в думках, постаратися збагнути, ким вона є насправді. Яскравим прикладом до цього аргументу може слугувати новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo». Головний герой цього твору втомлюється від життя, тому вирішує декілька днів побути наодинці. Самотність у цьому випадку до відновити душевний спокій, знайти сили, щоб рухатися далі. Струни душі головного героя знову «натягнуті», і він повертається до життя. Таким чином, можна зробити висновок, що думка оточення важлива й іноді допомагає зробити вибір, але не треба забувати інколи побути наодинці з самим собою, адже ми краще знаємо, що саме нам потрібно
Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.
Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.
Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?
Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку до молодшого брата
Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.
Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.
Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?
Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку до молодшого брата