Всі ми родом із дитинства. І в кожного у дитинстві були мрії. Хто мріяв стати видатним актором, хто — рішучим і мужнім міліціонером, а хто видатним льотчиком. Не полишили ці мрії і наших головних героїв — Яву Реня і Павлушу Завгороднього. Багато майбутніх професій перебрали вони у своїй уяві, але найбільшою мрією їхнього життя була мрія стати героєм, з почестями і визнанням оточуючих. А хто з нас не мріяв про це в дитинстві? Але поряд з мріями завжди ходить дійсність. Дійсність не оминула і головних героїв. Їхні бажання бути героями, ловити злочинців, самим не стати крадіями і чесно віддати годинник "царю з 13 квартири" справді наповнені вчинками, які викликають повагу. Це і захист своєї подруги Вальки з Києва від дій хулігана Будки, і взаємодо другові під час переекзаменовки, і бажання віддати гроші "справжньому жебракові" і багато іншого. І, навіть, той, на перший погляд, дивний та смішний договір про "Казання лише правди", а за брехню отримання "шалбана", говорить про хоробру, лицарську душу головних героїв, про те, що мрії і дійсність в їхньому житті не відходять далеко одна від одної. Отже, якими б дивними і необдуманими були мрії двох хлопчиків, вони завжди мали своїм підґрунтям дійсні, поважні та доброчесні вчинки. Згадаймо хоча б бажання Яви і Павлуші побудувати метро у Васюківці або організацію ними в рідному селі всесвітньо відомого бою биків чи хоча б театр. Фантазія дітей була невичерпною. Але, головне, їм вдалося зберегти свою дружбу, до людям під час повені, привітати свою улюблену вчительку. А це значить, що вони стануть справжніми людьми, які у горі та радості залишаться вірними один одному, з почуттям власного обов'язку до ншим.
ответ:В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Всі ми родом із дитинства. І в кожного у дитинстві були мрії. Хто мріяв стати видатним актором, хто — рішучим і мужнім міліціонером, а хто видатним льотчиком. Не полишили ці мрії і наших головних героїв — Яву Реня і Павлушу Завгороднього. Багато майбутніх професій перебрали вони у своїй уяві, але найбільшою мрією їхнього життя була мрія стати героєм, з почестями і визнанням оточуючих. А хто з нас не мріяв про це в дитинстві? Але поряд з мріями завжди ходить дійсність. Дійсність не оминула і головних героїв. Їхні бажання бути героями, ловити злочинців, самим не стати крадіями і чесно віддати годинник "царю з 13 квартири" справді наповнені вчинками, які викликають повагу. Це і захист своєї подруги Вальки з Києва від дій хулігана Будки, і взаємодо другові під час переекзаменовки, і бажання віддати гроші "справжньому жебракові" і багато іншого. І, навіть, той, на перший погляд, дивний та смішний договір про "Казання лише правди", а за брехню отримання "шалбана", говорить про хоробру, лицарську душу головних героїв, про те, що мрії і дійсність в їхньому житті не відходять далеко одна від одної. Отже, якими б дивними і необдуманими були мрії двох хлопчиків, вони завжди мали своїм підґрунтям дійсні, поважні та доброчесні вчинки. Згадаймо хоча б бажання Яви і Павлуші побудувати метро у Васюківці або організацію ними в рідному селі всесвітньо відомого бою биків чи хоча б театр. Фантазія дітей була невичерпною. Але, головне, їм вдалося зберегти свою дружбу, до людям під час повені, привітати свою улюблену вчительку. А це значить, що вони стануть справжніми людьми, які у горі та радості залишаться вірними один одному, з почуттям власного обов'язку до ншим.
Объяснение:
ответ:В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Объяснение: