У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винниченко.
Тема еміграції достатньо рідко піднімається в українській літературі. У творчості В. Стефаника твір, присвячений еміграції, один. Це новела «Камінний хрест». Події, зображені у новелі, взяті з життя, тобто реальні. В. Стефаник розуміє сподівання селян на щастя за кордоном, але він і усвідомлює те, що це майже нереально. Саме щоб донести до людей примарність цього емігрантського щастя, В. Стефаник і пише цю новелу.
Головний герой поеми – Іван Дідух. Споконвічний селянин, якому у спадок від батьків залишилась хата і поле, а вірніше «горб» – найгірша частина поля. На цьому горбі поклав Іван своє здоров`я і життя. Хоча Дідух і не розбагатів, та став хорошим господарем, справжнім селянином. Але тепер він має кинути все і їхати у пошуках кращої долі.
Іван Дідух розуміє, що емігрантів у Канаді не дуже-то й чекають, що там він уже не зможе господарювати, як вдома, але має їхати через дітей – можливо, їхня доля складеться краще за кордоном, ніж на рідній землі. Дідух не бажає дітям своєї долі – тяжкої невдячної праці, яка забирає літа і здоров`я, майже нічого не даючи натомість. Він, як і кожен батько, мріяв про кращу долю для своїх дітей, і саме це спонукає його їхати до Канади.
Та не дивлячись на сподівання щастя за кордоном, Дідуха обіймає страшенна туга. Туга за домівкою, за рідною землею, за своїм полем, за односельцями… За всім тим, що оточувало його протягом усіх років життя… Вражає те, що Дідух ставить собі хрест, ніби ховає себе заживо. Хрест – це символічний образ. Це, на мою думку, перш за все, символ вічної пам`яті. Пам`яті про самого Івана Дідуха, адже селяни обіцяли доглядати хрест, тобто пам`ятати Івана, а це для нього було найголовніше. Ще, я вважаю, хрест є символом смерті. Душа Дідуха ніби померла, вона назавжди залишиться тут, на Батьківщині, де стоїть цей хрест…А ще, можливо, хрест, поставлений Іваном, це символ віри. Віри у Бога, на якого тільки і залишалося сподіватися Дідуху у чужій країні…
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винниченко.
Объяснение:
Тема еміграції достатньо рідко піднімається в українській літературі. У творчості В. Стефаника твір, присвячений еміграції, один. Це новела «Камінний хрест». Події, зображені у новелі, взяті з життя, тобто реальні. В. Стефаник розуміє сподівання селян на щастя за кордоном, але він і усвідомлює те, що це майже нереально. Саме щоб донести до людей примарність цього емігрантського щастя, В. Стефаник і пише цю новелу.
Головний герой поеми – Іван Дідух. Споконвічний селянин, якому у спадок від батьків залишилась хата і поле, а вірніше «горб» – найгірша частина поля. На цьому горбі поклав Іван своє здоров`я і життя. Хоча Дідух і не розбагатів, та став хорошим господарем, справжнім селянином. Але тепер він має кинути все і їхати у пошуках кращої долі.
Іван Дідух розуміє, що емігрантів у Канаді не дуже-то й чекають, що там він уже не зможе господарювати, як вдома, але має їхати через дітей – можливо, їхня доля складеться краще за кордоном, ніж на рідній землі. Дідух не бажає дітям своєї долі – тяжкої невдячної праці, яка забирає літа і здоров`я, майже нічого не даючи натомість. Він, як і кожен батько, мріяв про кращу долю для своїх дітей, і саме це спонукає його їхати до Канади.
Та не дивлячись на сподівання щастя за кордоном, Дідуха обіймає страшенна туга. Туга за домівкою, за рідною землею, за своїм полем, за односельцями… За всім тим, що оточувало його протягом усіх років життя… Вражає те, що Дідух ставить собі хрест, ніби ховає себе заживо. Хрест – це символічний образ. Це, на мою думку, перш за все, символ вічної пам`яті. Пам`яті про самого Івана Дідуха, адже селяни обіцяли доглядати хрест, тобто пам`ятати Івана, а це для нього було найголовніше. Ще, я вважаю, хрест є символом смерті. Душа Дідуха ніби померла, вона назавжди залишиться тут, на Батьківщині, де стоїть цей хрест…А ще, можливо, хрест, поставлений Іваном, це символ віри. Віри у Бога, на якого тільки і залишалося сподіватися Дідуху у чужій країні…