Якою постає лірична героїня поезій лесі українки ( на основі творів, вивчених у 6 класі)
іть будь ласка

Моя цивілізація тримається на культі Людини, що проби­вається крізь осіб. Віками вона прагне показати Людину, так само як вчить крізь каміння бачити Собор. По-старому височать на землі великі пам’ятники духу — со­бори, обрамлені витягнутими вгору спорудами нового віку тех­ніки. По-старому неспокійна людина хапається клаптика теп­лої землі і високого неба, щоб відчути точку опори, щоб знайти на мить себе — спробувати щось у собі осягнути. Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується дима­ми і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі ле­тить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне. Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники Слова — телевізор, футбол, алкоголь? Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не бачить, то що ж тоді може значи­ти корабель? І все ж таки — чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллями власного розуму і волі зупинитись перед прір­вою? Щоб залишитись людиною, вона мусить важити хоча б стільки… Але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу. Вона мусить відродитись — щоб зрозуміти, що на ній, особисто на ній, все лежить — і спадщина предків, і доля зем­лі — вітчизни людей. Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною част­кою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано три­мати на собі його споруду. Нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і до­лю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Рана, в яку може вкинутися смертельна інфекція. Найстрашніший її носій — напівосвічений єфрейтор, рішучий напівінтелігент. Він залюбки підмінює слова, відважно жонглює ними і робить сліпучий феєрверк — тимчасову ілюзію правди. Не замислюю­чись над одвічними законами розвитку життя, він діє так, наче їх зовсім нема, а потім десяткам геніїв не впоратися з тим, що він накоїв.

Украинская девушка Катерина без памяти влюбилась в красавца-вояку. Роман окончился обещанием офицера сделать из Катерины «настоящую московку» , если только судьба позволит остаться ему в живых. Однако девушка слишком поздно поняла, что была для москвича обыкновенной игрушкой. Теперь же она — посмешище всего села, и на руках с малолетним сыном вынуждена пешком идти в Москву в поисках возлюбленного. Случайно на пути она встречает возвращающуюся из похода русскую армию, однако возлюбленный не признает Катерину и отказывается от сына. Оставив ребенка на дороге, девушка бросается в прорубь. 

Маленькому Ивасю удалось выжить и стать поводырём слепого кобзаря. Однажды на пустынной дороге дородный русский офицер, путешествующий с семейством, узнал в маленьком оборванце собственного сына… 
Літературний рід: ліро-епос.Жанр: соціально-побутова поема.Провідний мотив: зображення трагічної долі жінки-покритки й дитини-безбатченка в кріпосному суспільстві.Головні герої: Катерина, її батько й мати, син Івась, москаль Іван.Сюжет твору: кохання Катрі з офіцером — від’їзд москаля — наро­дження нешлюбного сина — вигнання батьками дочки з дому — поневі­ряння Катрі на чужині — зустріч із москалем Іваном — самогубство ге­роїні (в епілозі — сцена зустрічі Івася-підлітка з батьком).