Зірка мензатюк таємниця козацької шаблі-зав'яка, розвиток дії,кульмінація,розв'яка, єпілог, ічний маршрут подорожі сім'ї руснаків,єпітети, гіпергола,опис,метафора,порівняння

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.

Панна змальовується через сприйняття героя-оповідача. Автор не подає детального портрета, є лише окремі деталі: очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, трохи випнута наперед; серпосхожі пасма темного волосся. Герою-оповідачеві вона здається то фантастичною феєю, то якимось «дивним звіром, сильним, напруженим, диким». Панна є втіленням краси, жіночності, ніжності. Водночас це сильна, вольова, цілеспрямована людина, яка любить життя.

Герой-оповідач іронічний, щирий, емоційний чутливий, справжній лицар.

Помітно, як змінюються відчуття героя-оповідача: зневага до смерті – жаль за чимось – протест («Не було ні страху, ні суму, ні жалю, тільки… один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим») – відчуття «таємної вогкості смерті» («А там… ждала смерть… чорна, слизька, огидлива…») – щастя перемоги життя.

А ось як розвиваються почуття: зустріч і з панною в повітці контрабандиста викликає здивування і навіть ніяковість. Далі з’являється зацікавленість, панна починає подобатися, молоді люди закохуються (їхні очі повні ласки й тепла одне до одного), щастя, мука «осиротілого щастя».

Я вважаю, що герої збагатили один одного: оповідач навчився цінувати життя, кожну його мить, усвідомив, що щастя – це момент, а панна перемогла страх смерті. Та головне, що кожен із них відчув щастя кохання.