Наголоси у словах багато важать у живій мові. Наприклад, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголошення. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі. У цій царині політика зближення мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило український наголос у низці слів. Ці спотворення не сприяють розвитку мови, а навпаки збивають з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський: “Як же так убого ви живЕте Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні космічної ракЕти Солов’я не в силі зрозуміть?” Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то наведена строфа звучала б так: Як же живетЕ ви так дрімуче, Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні ракет до-зір-ідучих Солов’я не в силі зрозуміть? Наш наголос у словах несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтеЕ на останньому складі. Інакше – це київське койне. ГАРАЗДИ чи ГАРАЗДИ? Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучить неправильно, бо у словниках нема одностайности щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР наголошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова. Почну з приказки: “Нема бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема гараздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що й слово гарАзд у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гараздІ, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гараздІ”. РУКОПИСНИЙ чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ чи ПРАВОПИСНИЙ? У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукОписна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос - дактилічний: Ямпіль - Ямпільський, колОдязь - колОдязний, дурИсвіт - дурИсвітський, коштОрис - коштОрисний, ненАвисть - ненАвисний, літОпис - літОписний (А. Кримський), отже рукОпис - рукописний, правОпис - правОписний. Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від мовної логіки сучасні фахівці не можуть, та й правду казавши, не хочуть щось із цим робити. ТІСНЯВА чи ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА чи ТРІСКОТНЯВА? Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос - на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рІшення, серЕедина. Саме такий наголос фігурує й у словах плІснява, тупОтнява, тИскнява, (Грінченко) шамОтнява, пИскнява, (Грінченко) гуркОтнява. Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, шамОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва? Десь-таки, моделі, схвалені нашим мовним центром, не так легко ламати відповідно до примх не дуже підкутих фахівців. Але словники видруковано, розтиражовано і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів. Наш поет-мученик бажав-мріяв: “Орися ж ти, моя ниво, долом і горою...”. Ореться академіками. А що виростає? ОПІКУВАТИСЯ чи ОПІКУВАТИСЯ? Сучасні словники, як і в УССР, наголошують це слово на А: опікувАтися. Цей неправильний наголос має довгу історію. М. Комар у своєму “Словарі російсько-українському” (1893 р.) наводить слово опікувАти і зазначає, що запозичив його із словника Желехівського. Однак у Желехівського слово це наголошено інакше: опІкувати. Помилку Комаря повторюють усі пізніші словники вже й у слові опікувАтися, яке мовці вимовляють лише опІкуватися. Що саме так треба наголошувати це слово свідчать похідні форми опІкуваний та опІкування, наголошені на І. Якби наголос у слові опікувати був на А, то похідні форми були б опікувАння й опікувАний.
Бордосский дог, чья высота в холке варьируется от 60 до 69 см, а минимальный вес составляет 52 кг Бурбуль – выносливая и мощная порода, выведенная специально для охраны и защиты в Южной Африке в 17 веке. Рост кобелей в холке составляет 64-70 см, вес может достигать 90 кг. Бурбуль не считает своим хозяином только одного человека, он одинаково ласков и нежен со всеми членами семьи. Бульмастиф с ростом до 71 см и весом от 50 до 59 кг изначально был очень агрессивной и неимоверно упрямой собакой, ведь этих псов в 19 веке вывели английские егери для охраны заповедников и охотничьих угодий от хитрых и изворотливых браконьеров. Американская акита — порода, официально признанная лишь в 2000 году. Первые представители появились в США после Второй мировой войны на основе древней японской породы акита-ину, к которой принадлежал знаменитый преданный пес Хатико. Эти собаки тяжелее и выше своих японских прародителей, как правило, американская акита весит 45-66 кг при росте 66-71 см и зачастую имеет зачерненную морду, чего никогда не встречается у акина-ину. Эштрельская, или португальская, горная овчарка У собак этой породы средний рост составляет – 65-72 см, а вес достигает 50 кг, считается древнейшей собакой на Пиренейском полуострове, хотя происхождение породы доподлинно неизвестно. Выведенная в горах Эштрела, она использовалась для защиты скота от волков и для перевозки легких грузов. Удивительно, но за пределами Португалии эта порода пока мало распространена.
Швейцарский зенненхунд – еще одна не пригодная для жизни в городе собака, с конца средних веков использовавшаяся в качестве боевой и отличного телохранителя, который сопровождал хозяина в бою.
Возникшая в швейцарских Альпах, порода больших и смелых собак ростом до 72 см и весом до 64 кг нуждается в обширном просторе для движения, серьезных физических нагрузках и лучше всего подходит для охраны стад и конюшен. Прежде ходили легенды, что зенненхунды никогда не спят, настолько они чутки днем и ночью.
Кавказская овчарка, одна из древнейших и крупнейших пород, была выведена больше двух тысяч лет назад в горах Кавказа. Выносливые и смелые псы ростом до 75 см и весом до 90 кг обычно сливались со стадом пасущихся овец, отдаленно напоминая крупного барашка, и защищали скот от нападения волков и мародеров.
Ньюфаундленд – пес, чей рост в холке достигает 75 см. Вес рекордсмена этой породы составлял 120 кг. Как порода сформировался в Канаде. Благодаря своим врожденным к плаванию, особой водоотталкивающей шерсти и перепончатым лапам эти животные сначала использовались в качестве рабочих собак для рыбаков, а позже снискали славу замечательных Известно, что эта порода обладает высоким интеллектом и принимать самостоятельные решения, а значит, сумеет найти выход из любой экстремальной ситуации даже без команды хозяина.
Среднеазиатская овчарка, с ее средней высотой в холке в 70-75 см и весом до 80 кг только с виду кажется неповоротливой, массивной, медленной и крайне спокойной. На деле это активная собака с крепким телом и взрывным характером.
Древняя порода возникла в Средней Азии, где этих собак использовали для охраны стад или имущества на протяжении тысячелетий.
Відповідь:
Пояснення:
НАГОЛОС - ДУША МОВИ*
Наголоси у словах багато важать у живій мові. Наприклад, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголошення. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі. У цій царині політика зближення мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило український наголос у низці слів. Ці спотворення не сприяють розвитку мови, а навпаки збивають з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський: “Як же так убого ви живЕте Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні космічної ракЕти Солов’я не в силі зрозуміть?” Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то наведена строфа звучала б так: Як же живетЕ ви так дрімуче, Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні ракет до-зір-ідучих Солов’я не в силі зрозуміть? Наш наголос у словах несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтеЕ на останньому складі. Інакше – це київське койне. ГАРАЗДИ чи ГАРАЗДИ? Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучить неправильно, бо у словниках нема одностайности щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР наголошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова. Почну з приказки: “Нема бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема гараздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що й слово гарАзд у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гараздІ, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гараздІ”. РУКОПИСНИЙ чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ чи ПРАВОПИСНИЙ? У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукОписна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос - дактилічний: Ямпіль - Ямпільський, колОдязь - колОдязний, дурИсвіт - дурИсвітський, коштОрис - коштОрисний, ненАвисть - ненАвисний, літОпис - літОписний (А. Кримський), отже рукОпис - рукописний, правОпис - правОписний. Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від мовної логіки сучасні фахівці не можуть, та й правду казавши, не хочуть щось із цим робити. ТІСНЯВА чи ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА чи ТРІСКОТНЯВА? Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос - на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рІшення, серЕедина. Саме такий наголос фігурує й у словах плІснява, тупОтнява, тИскнява, (Грінченко) шамОтнява, пИскнява, (Грінченко) гуркОтнява. Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, шамОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва? Десь-таки, моделі, схвалені нашим мовним центром, не так легко ламати відповідно до примх не дуже підкутих фахівців. Але словники видруковано, розтиражовано і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів. Наш поет-мученик бажав-мріяв: “Орися ж ти, моя ниво, долом і горою...”. Ореться академіками. А що виростає? ОПІКУВАТИСЯ чи ОПІКУВАТИСЯ? Сучасні словники, як і в УССР, наголошують це слово на А: опікувАтися. Цей неправильний наголос має довгу історію. М. Комар у своєму “Словарі російсько-українському” (1893 р.) наводить слово опікувАти і зазначає, що запозичив його із словника Желехівського. Однак у Желехівського слово це наголошено інакше: опІкувати. Помилку Комаря повторюють усі пізніші словники вже й у слові опікувАтися, яке мовці вимовляють лише опІкуватися. Що саме так треба наголошувати це слово свідчать похідні форми опІкуваний та опІкування, наголошені на І. Якби наголос у слові опікувати був на А, то похідні форми були б опікувАння й опікувАний.
Бурбуль – выносливая и мощная порода, выведенная специально для охраны и защиты в Южной Африке в 17 веке. Рост кобелей в холке составляет 64-70 см, вес может достигать 90 кг. Бурбуль не считает своим хозяином только одного человека, он одинаково ласков и нежен со всеми членами семьи.
Бульмастиф с ростом до 71 см и весом от 50 до 59 кг изначально был очень агрессивной и неимоверно упрямой собакой, ведь этих псов в 19 веке вывели английские егери для охраны заповедников и охотничьих угодий от хитрых и изворотливых браконьеров.
Американская акита — порода, официально признанная лишь в 2000 году. Первые представители появились в США после Второй мировой войны на основе древней японской породы акита-ину, к которой принадлежал знаменитый преданный пес Хатико. Эти собаки тяжелее и выше своих японских прародителей, как правило, американская акита весит 45-66 кг при росте 66-71 см и зачастую имеет зачерненную морду, чего никогда не встречается у акина-ину.
Эштрельская, или португальская, горная овчарка У собак этой породы средний рост составляет – 65-72 см, а вес достигает 50 кг, считается древнейшей собакой на Пиренейском полуострове, хотя происхождение породы доподлинно неизвестно. Выведенная в горах Эштрела, она использовалась для защиты скота от волков и для перевозки легких грузов. Удивительно, но за пределами Португалии эта порода пока мало распространена.
Швейцарский зенненхунд – еще одна не пригодная для жизни в городе собака, с конца средних веков использовавшаяся в качестве боевой и отличного телохранителя, который сопровождал хозяина в бою.
Возникшая в швейцарских Альпах, порода больших и смелых собак ростом до 72 см и весом до 64 кг нуждается в обширном просторе для движения, серьезных физических нагрузках и лучше всего подходит для охраны стад и конюшен. Прежде ходили легенды, что зенненхунды никогда не спят, настолько они чутки днем и ночью.
Кавказская овчарка, одна из древнейших и крупнейших пород, была выведена больше двух тысяч лет назад в горах Кавказа. Выносливые и смелые псы ростом до 75 см и весом до 90 кг обычно сливались со стадом пасущихся овец, отдаленно напоминая крупного барашка, и защищали скот от нападения волков и мародеров.
Ньюфаундленд – пес, чей рост в холке достигает 75 см. Вес рекордсмена этой породы составлял 120 кг. Как порода сформировался в Канаде. Благодаря своим врожденным к плаванию, особой водоотталкивающей шерсти и перепончатым лапам эти животные сначала использовались в качестве рабочих собак для рыбаков, а позже снискали славу замечательных Известно, что эта порода обладает высоким интеллектом и принимать самостоятельные решения, а значит, сумеет найти выход из любой экстремальной ситуации даже без команды хозяина.
Среднеазиатская овчарка, с ее средней высотой в холке в 70-75 см и весом до 80 кг только с виду кажется неповоротливой, массивной, медленной и крайне спокойной. На деле это активная собака с крепким телом и взрывным характером.
Древняя порода возникла в Средней Азии, где этих собак использовали для охраны стад или имущества на протяжении тысячелетий.