Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Багато снігу - багато хліба. Був уночі іній - вдень сніг не випаде. В лютому сонце йде на літо, а зима на мороз. В холод кожен молод. Взимку сонце крізь плач сміється. Вітер добрий при стозі, а злий при морозі. Вітер у січні зі сходу несе добру погоду. Грім узимку - на сильні морози, блискавка - на бурю. Держись, Хома, іде зима! До завірюхи треба кожуха. Зима біла, та не їсть снігу, а все - сіно. Зима з снігами-літо з хлібами. Зима засніжена - літо дощове. Зимове сонце, як мачушине серце: світить, а не гріє. Зимою день такий: сюди тень, туди тень, та й минув Зимою деньок, як комарів носок. Зимою добре, а літом ще краще. Кільця довкола місяця - на сніг. ледащо, а їсти нема що. Лиха тому зима, в кого кожуха нема, чоботи - Лютий воду відпускає, а березень підбирає. Місяць лютий гостро крутий. Місяць лютий спитає чи взутий, Мороз - аж іскри сипляться. Не той сніг, що мете, а той, що зверху йде. Синиця пищить - зиму віщить. Січень не так січе, як у вуха пече. Сонце блищить, а мороз тріщить. Так холодно, що якби не вмів дрижати, то змерз би. Такий мороз, аж зорі скачуть. То сніг, то завірюха, бо вже зима коло вуха. Як зазиміє, то й жаба оніміє. Як лютий не лютуй, а на весну брів не хмур. Як приходить сніг з дощем, то йдуть до шевця з плачем. Як сніг упаде, то пастух пропаде, а як розтане, пастух устане. Якщо взимку сухо і холодно, влітку сухо і спекотно.
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Був уночі іній - вдень сніг не випаде.
В лютому сонце йде на літо, а зима на мороз.
В холод кожен молод.
Взимку сонце крізь плач сміється.
Вітер добрий при стозі, а злий при морозі.
Вітер у січні зі сходу несе добру погоду.
Грім узимку - на сильні морози, блискавка - на бурю.
Держись, Хома, іде зима!
До завірюхи треба кожуха.
Зима біла, та не їсть снігу, а все - сіно.
Зима з снігами-літо з хлібами.
Зима засніжена - літо дощове.
Зимове сонце, як мачушине серце: світить, а не гріє.
Зимою день такий: сюди тень, туди тень, та й минув
Зимою деньок, як комарів носок.
Зимою добре, а літом ще краще.
Кільця довкола місяця - на сніг.
ледащо, а їсти нема що.
Лиха тому зима, в кого кожуха нема, чоботи -
Лютий воду відпускає, а березень підбирає.
Місяць лютий гостро крутий.
Місяць лютий спитає чи взутий,
Мороз - аж іскри сипляться.
Не той сніг, що мете, а той, що зверху йде.
Синиця пищить - зиму віщить.
Січень не так січе, як у вуха пече.
Сонце блищить, а мороз тріщить.
Так холодно, що якби не вмів дрижати, то змерз би.
Такий мороз, аж зорі скачуть.
То сніг, то завірюха, бо вже зима коло вуха.
Як зазиміє, то й жаба оніміє.
Як лютий не лютуй, а на весну брів не хмур.
Як приходить сніг з дощем, то йдуть до шевця з плачем.
Як сніг упаде, то пастух пропаде, а як розтане, пастух устане.
Якщо взимку сухо і холодно, влітку сухо і спекотно.