Улюдей багато вад і недоліків, зрештою, жоден із нас не позбавлений власних. ніхто, як кажуть, не святий. але є одна людська вада, яку я не можу спокійно переносити, яка викликає у мене гнів, відразу, зневагу до цієї людини і ще безліч емоцій. вада ця — брехня.мені досі незрозуміло, що спонукає людей брехати. особливо коли йдеться про близьких, колег, коханих. навіть якщо ти зробив помилку, якщо зазнав поразки, хіба тобі не вибачать, якщо ти все поясниш щиро — зрештою, близькі люди майже завжди вибачають одне одного. і будь-яку слабкість, невміння, випадковий необачний крок можна вибачити, а брехню — майже ніколи. антон чехов писав, що брехня їсть душу так само, як іржа їсть залізо. цей влучний образ завжди згадується мені, коли я стикаюсь з брехнею. але вона їсть не тільки душу брехуна, вона, немов кислота, роз'їдає довіру, нищить стосунки. а скільки існує людей, які більше не довіряють іншим, бо одного разу їх зрадив близький — збрехав! тобто брехун нищить не тільки власні стосунки, а й свою жертву: він вбиває віру в людей, вміння відкриватися новим знайомствам та перспективам, оптимізм, любов до життя, зрештою.у жодному разі я не кажу, що треба говорити все усім, що треба висловлювати кожну дурню, що спадає на думку, ні, але тактовність і дипломатія не передбачають брехні. тактовність — коли тобі не сподобався малюнок чи вірш друга, і ти кажеш йому: «це не найкраща твоя робота, я бачу в ній кілька недоліків, я вірю, що ти вмієш краще», — приносить віру в себе, жагу змінюватись і розвиватися, бажання досягати вершин. а брехня — в очі похвалити, а потім за спиною наговорити хтозна-чого — брехня вбиває і нищить.правда гірка, люблять казати люди, що схильні брехати чи приховувати «правда така ж гірка, як і солодка», — завжди повторює мій батько, який для мене є беззаперечним авторитетом, і я надзвичайно поважаю його, у тому числі й за його правдивість. саме він навчив мене не брехати. насамперед, власним прикладом, а це головне. а по-друге, завдяки розумінню, що мене приймуть з усіма моїми слабкостями, помилками, хибами. і оця любов, без умовностей (мене любитимуть, яким би я не був) не має нічого спільного ні із вседозволеністю, ні з «» дитини. батько досить суворий, але його претензії завжди стримані, обґрунтовані і справедливі, а похвала — цінна для мене. моя довіра до близьких, їхня підтримка, яку я відчуваю навіть коли помиляюсь, робить мене сильнішим, дає змогу розвиватися — я так хочу виправдати їхні довіру до мене і їхні сподівання! у піноккіо, італійського буратіно з відомої казки, відростав ніс щоразу, коли він брехав. оце був би чудовий критерій і показник, якби так було і в житті. на жаль, так буває тільки в казках, і нещирі люди завойовують довіру інших, живуть із репутацією чесної людини, хоча зовсім не заслуговують на неї. я твердо тримаюсь своїх переконань, але нікого не прагну змінити чи провчити. помста — негідна справа. нехай брехня деяких людей лишиться на їхньому сумлінні. «вільним є лише той, хто може не брехати», — сказав французький письменник альбер камю. я сподіваюсь, що колись всі люди зрозуміють, що свобода від брехні — найвища цінність
Дорога Олександро Дмитрівно! Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця... А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше. Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку... Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я! Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо... Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого? Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності
Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця...
А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше.
Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку...
Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я!
Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо...
Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого?
Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності