Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
1, Я був дуже слабеньким учнем. Загалом через лінощі. Я не бачив для себе жодних «життєвих висот». Батьки жаліли мене. Казали, що далеко не всім потрібна вища освіта. Не всім же бути вченими чи керівниками підприємств. «Знайдеш і ти, синку, своє місце у житті», — заспокоювали мене батьки. «Місце у житті» хвилювало мене мало. Власне у мене було вже тепленьке і сите місце. Доросле життя маячіло десь далеко-далеко. Нам усім здається, що дитинство буде тривати вічно. Десь я прочитав, що на початку шляху кожній людині життя уявляється багатотомним романом, а наприкінці — коротким афоризмом. Підозрюю, що для багатьох ці афоризми звучать не так уже й оптимістично. Коли мама записала мене у спортивний клуб, я намагався опиратися. Але не дуже — і тут узяли гору мої лінощі. Спочатку мені дуже не сподобалось силкуватися. Потім якось непомітно звик. Однаково немає чим зайнятися. На підготовку домашнього завдання я багато часу не витрачав. Загалом звичка займатися спортом сформувалась у мене досить швидко. А за півроку у мене виявились неабиякі здібності у спорті. Ось де був заритий мій талант. Я вважаю, що талант є у кожної людини. Але не кожний про це здогадується. І не кожний здатний відкрити його в собі. Мені шкода таких людей.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
Батьки жаліли мене. Казали, що далеко не всім потрібна вища освіта. Не всім же бути вченими чи керівниками підприємств. «Знайдеш і ти, синку, своє місце у житті», — заспокоювали мене батьки.
«Місце у житті» хвилювало мене мало. Власне у мене було вже тепленьке і сите місце. Доросле життя маячіло десь далеко-далеко. Нам усім здається, що дитинство буде тривати вічно. Десь я прочитав, що на початку шляху кожній людині життя уявляється багатотомним романом, а наприкінці — коротким афоризмом. Підозрюю, що для багатьох ці афоризми звучать не так уже й оптимістично.
Коли мама записала мене у спортивний клуб, я намагався опиратися. Але не дуже — і тут узяли гору мої лінощі.
Спочатку мені дуже не сподобалось силкуватися. Потім якось непомітно звик. Однаково немає чим зайнятися. На підготовку домашнього завдання я багато часу не витрачав. Загалом звичка займатися спортом сформувалась у мене досить швидко.
А за півроку у мене виявились неабиякі здібності у спорті. Ось де був заритий мій талант.
Я вважаю, що талант є у кожної людини. Але не кожний про це здогадується. І не кожний здатний відкрити його в собі. Мені шкода таких людей.