Речення, де використані відокремлені обставини, виражені дієприслівниковим зворотом.
1. Слухаючи одностайний плюскіт настирного осіннього дощу, не помічаєш, як мимоволі підкоряєшся його заколисуючій дрімоті.
2. Спираючись на свідчення відомих авторів, лектор ґрунтовно арґументував свою доповідь.
3. Зазираючи яскравими своїми квітучими оченятами прямісінько в твою душу, це дивовижне створіння, дитинча, змушує тебе розтанути в посмішці – в посмішці всім єством.
4. Обережно ступаючи по принишклій землі, намагаєшся не порушити різким рухом чи звуком цю чарівність тиші.
5. Переборюючи легкий острах у грудях, підходжу до краю виступу, за яким починається провалля.
6. Розливаючись по горах, лісах, по високих будівлях, ранкове сонце легким доторком проміння пробуджувало все живе і кликало у новий день.
7. Розпластавши крила, летів гордий птах, вільний і непідкорений.
* Діалог з видатною історичною особистістю - легший, принаймні я нічого не знаю про твоїх однокласників*
Майже одразу, як повернувся з школи, я заснув, бо дуже втомився. Особливо через літературу. Все не давались мені твори Шевченка. Просто я не розумів, за що його величають геніальним.
Отже, сплю, і сниться мені дивний сон: велика могила, покрита різнотрав*ям, на ній - дуб, під дубом сидить літня людина й - ба!- пише щось...
- Доброго дня вам! - окликаю його.
- Доброго, синку... - відповів він мені з сумом.
- А що ви робите?
- Пишу... Свої думи записую, своїх діточок у світ вивожу...
- Хіба... А вас не Тарасом звуть?
- Тарасом, Тарасом...
- Невже ви - Тарас Шевченко?
- Так, це я. Далеко про мене мова йде, та от тільки від неї горе одне...
- От воно як... А що пишете? "І мертвим, і живим..."? Чи "Садок вишневий"?
- А ви обізнані моєю творчістю, юначе. Але я інше пишу, зовсім інше...
- Послухайте, а можна вас запитати?
- Що саме?
- Як у вас так писати виходить? У наш час вас всі генальним називають, а я й не розумію чому...
- Геніальним? Дивина, синку, дивина... Пишу я просто, від серця. Ці рядки десь є вже у моїй голові, мені лиш одне - виправити, де не так, й написати їх, і людям донести, щоб Україна моя прокинулась.
- Зрозуміло... Але ваша творчість така різна: то послання, то звичайні собі вірші, то поеми... І картини ви малюєте теж!
- Це - поклик серця. А творіння мої залежать від думки, від мого настрою. Іноді хочеться чогось такого простого і легкого, іноді треба братися за послання, бо бачу, що коїться на Вкраїні. Я не називав би себе геніальним, я - всього лиш людина з кривенькою долею. Лиш люблю свою милу Україну, лиш за неї болить серце, хоч своє життя віддав би. Я так бажаю бачити її квітущою, щоб той цвіт був і у душах людей. Щоб ми були вільні, щоб не гнобили нас і панщиною, і деморалізацією. Таке моє бажання, хоч не знаю - чи виконається, чи ні?
- Ну, панщини в нас вже нема. Але всього іншого - хоч відбавляй...
І раптом мені зробилось боляче. Чи від слів цього літнього вже Тарас, чи від того, що не розумів, не бачив цих емоцій раніше у творах, чи за власну долю й Батьківщину. Заболіло, от і все. Хоч плач, хоч реви...
Від сумбуру емоцій я прокинувся. Тепер, у моєму серці щось відкрилось. А він і справді ж був геніальним, цей маляр-піїт!
1. Слухаючи одностайний плюскіт настирного осіннього дощу, не помічаєш, як мимоволі підкоряєшся його заколисуючій дрімоті.
2. Спираючись на свідчення відомих авторів, лектор ґрунтовно арґументував свою доповідь.
3. Зазираючи яскравими своїми квітучими оченятами прямісінько в твою душу, це дивовижне створіння, дитинча, змушує тебе розтанути в посмішці – в посмішці всім єством.
4. Обережно ступаючи по принишклій землі, намагаєшся не порушити різким рухом чи звуком цю чарівність тиші.
5. Переборюючи легкий острах у грудях, підходжу до краю виступу, за яким починається провалля.
6. Розливаючись по горах, лісах, по високих будівлях, ранкове сонце легким доторком проміння пробуджувало все живе і кликало у новий день.
7. Розпластавши крила, летів гордий птах, вільний і непідкорений.
* Діалог з видатною історичною особистістю - легший, принаймні я нічого не знаю про твоїх однокласників*
Майже одразу, як повернувся з школи, я заснув, бо дуже втомився. Особливо через літературу. Все не давались мені твори Шевченка. Просто я не розумів, за що його величають геніальним.
Отже, сплю, і сниться мені дивний сон: велика могила, покрита різнотрав*ям, на ній - дуб, під дубом сидить літня людина й - ба!- пише щось...
- Доброго дня вам! - окликаю його.
- Доброго, синку... - відповів він мені з сумом.
- А що ви робите?
- Пишу... Свої думи записую, своїх діточок у світ вивожу...
- Хіба... А вас не Тарасом звуть?
- Тарасом, Тарасом...
- Невже ви - Тарас Шевченко?
- Так, це я. Далеко про мене мова йде, та от тільки від неї горе одне...
- От воно як... А що пишете? "І мертвим, і живим..."? Чи "Садок вишневий"?
- А ви обізнані моєю творчістю, юначе. Але я інше пишу, зовсім інше...
- Послухайте, а можна вас запитати?
- Що саме?
- Як у вас так писати виходить? У наш час вас всі генальним називають, а я й не розумію чому...
- Геніальним? Дивина, синку, дивина... Пишу я просто, від серця. Ці рядки десь є вже у моїй голові, мені лиш одне - виправити, де не так, й написати їх, і людям донести, щоб Україна моя прокинулась.
- Зрозуміло... Але ваша творчість така різна: то послання, то звичайні собі вірші, то поеми... І картини ви малюєте теж!
- Це - поклик серця. А творіння мої залежать від думки, від мого настрою. Іноді хочеться чогось такого простого і легкого, іноді треба братися за послання, бо бачу, що коїться на Вкраїні. Я не називав би себе геніальним, я - всього лиш людина з кривенькою долею. Лиш люблю свою милу Україну, лиш за неї болить серце, хоч своє життя віддав би. Я так бажаю бачити її квітущою, щоб той цвіт був і у душах людей. Щоб ми були вільні, щоб не гнобили нас і панщиною, і деморалізацією. Таке моє бажання, хоч не знаю - чи виконається, чи ні?
- Ну, панщини в нас вже нема. Але всього іншого - хоч відбавляй...
І раптом мені зробилось боляче. Чи від слів цього літнього вже Тарас, чи від того, що не розумів, не бачив цих емоцій раніше у творах, чи за власну долю й Батьківщину. Заболіло, от і все. Хоч плач, хоч реви...
Від сумбуру емоцій я прокинувся. Тепер, у моєму серці щось відкрилось. А він і справді ж був геніальним, цей маляр-піїт!