Напишіть, що робить вас щасливими та задоволеними і що ви зазвичай робите коли перебуваєте в такому настрої (щось пов'язане з малюванням, або з читанням). дуже буду вдячна.​

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:

Живий куточок Твір-описВлітку багато дітей гостять у своїх родичів: хто в селі, хто в іншому місті. Я часто відвідую свою тітку, і цього літа я гостила у неї близько місяця. Дні тягнулися поволі і одноманітно, здавалося, що жара долатиме нас вічно. Але один день у мене залишився в пам’яті. Моя подруга Олена запропонувала сходити в Палац для дітей і подивитися «Живий куточок». В порівнянні із задушливими вулицями міста Палац для дітей здався нам раєм. Перше, що я побачила, – це акваріуми з незвичайно красивими рибками. їх різноколірна луска переливалася всіма барвами веселки.Рибки підпливали до скла і дивилися на нас, беззвучно відкриваючи роти, потім раптом різко спливали в глиб акваріума, витончено виляючи хвостами і плавниками. Краса рибок, їх плавні рухи привели мене в стан спокою і утихомиреності. Але тут мій погляд впав на крокодила. Його очі здалися мені сумними.   Ми з подругою пішли далі. У іншій кімнаті були різні тварини і птахи. Крупна і різноколірна папуга щось обурено кричав при наближенні людей. Тут же була мавпа, яку теж турбувало наближення людей, вона голосно кричала. Решта мешканців куточка спокійно реагувала на нас. Товстенькі морські свинки крихітні хом’яки давалися в руки, їм подобалося, коли їх гладили. Ми вийшли з Палацу для дітей, і день здався мені не таким нудним. Спілкування з тваринами принесло велике задоволення. Відчуття спокою і втихомиреності не покидало мене весь день. І досі я часто згадую свої відвідини «Живого куточка».