Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога визначити частини мови і члени речення
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”. Звучить дивно, але це насправді так і усвідомлюється воно десь на підсвідомості. Оце “своє”, рідне ми осмислюємо і відчуваємо не так, як хтось інший, ми вкладаємо свій сенс. Але ж не варто забувати і про “чиєсь”, бо для когось оце “чиєсь” і є “своє”. Виходить якась плутанина між “своє” і “чиєсь”. Та це лише на словах. На підсвідомому рівні ми розуміємо всі відтінки цих явищ.
Тому, коли починаємо відстоювати або нахвалювати “своє”, пам’ятаймо, що своє рідне – своєрідне.
Одного разу я прийшов додому зі школи. Батьків не було вдома, я знав, що вони на роботі. Стояла осінь, всі вікна та кватирки було зачинено. Балкон теж було зачинено. А живемо ми на першому поверсі п'ятиповерхового будинку.Щоб було зрозуміло, я скажу, що в нашому помешканні дві кімнати. Ще передпокій, ванна та туалет. І, звичайно, кухня.Я прийшов зі школи, півгодини потинявся та став розігрівати собі обід на кухні. І тут чую за спиною: «Няв! Няв! Няв!».Я відразу ж зрозумів, що кішка знаходиться у нашій квартирі. Не за стіною, не у сусідів, не під дверима, а саме в квартирі! Батьки зранку були на роботі, вони пішли ще раніше за мене. Та все одно, вони не полюбляють котів та не пустили б кота в квартиру просто так!Я відкрив двері туалету, і звідти вийшло маленьке кошеня! Смугасте таке! Воно було ще таке маленьке, що нетвердо трималося на лапках! Котик постійно нявчав, просив їсти. Я нагодував його, поділився з ним своїм обідом. Тоді він замуркотів та став гратися диванним покривалом, залазити у кімнатні капці. Коли прийшли батьки, вони здивувалися не менш за мене. Я прохав залишити його на ніч, але батьки тим же вечором віднесли його до тітки Варі. Їй якраз потрібен був домашній улюбленець.Як ви думаєте, звідки взялося кошеня? Ні, воно не проскочило зі мною у двері, як подумали мої батьки спочатку. У нас в туалеті є настінна ніша, якою проходять труби. Дверцята цієї ніші прилягали нещільно. Виявляється, сантехніки робили ремонт та пробили діру на майданчику між сходами, щоб дістатися до цих труб. Діру вони не заклали,так і кинули, а кошенятко якимось чином «просочилося» туди!
Твір на тему: “Своє рідне своєрідне”
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”. Звучить дивно, але це насправді так і усвідомлюється воно десь на підсвідомості. Оце “своє”, рідне ми осмислюємо і відчуваємо не так, як хтось інший, ми вкладаємо свій сенс. Але ж не варто забувати і про “чиєсь”, бо для когось оце “чиєсь” і є “своє”. Виходить якась плутанина між “своє” і “чиєсь”. Та це лише на словах. На підсвідомому рівні ми розуміємо всі відтінки цих явищ.
Тому, коли починаємо відстоювати або нахвалювати “своє”, пам’ятаймо, що своє рідне – своєрідне.
Одного разу я прийшов додому зі школи. Батьків не було вдома, я знав, що вони на роботі. Стояла осінь, всі вікна та кватирки було зачинено. Балкон теж було зачинено. А живемо ми на першому поверсі п'ятиповерхового будинку.Щоб було зрозуміло, я скажу, що в нашому помешканні дві кімнати. Ще передпокій, ванна та туалет. І, звичайно, кухня.Я прийшов зі школи, півгодини потинявся та став розігрівати собі обід на кухні. І тут чую за спиною: «Няв! Няв! Няв!».Я відразу ж зрозумів, що кішка знаходиться у нашій квартирі. Не за стіною, не у сусідів, не під дверима, а саме в квартирі! Батьки зранку були на роботі, вони пішли ще раніше за мене. Та все одно, вони не полюбляють котів та не пустили б кота в квартиру просто так!Я відкрив двері туалету, і звідти вийшло маленьке кошеня! Смугасте таке! Воно було ще таке маленьке, що нетвердо трималося на лапках! Котик постійно нявчав, просив їсти. Я нагодував його, поділився з ним своїм обідом. Тоді він замуркотів та став гратися диванним покривалом, залазити у кімнатні капці. Коли прийшли батьки, вони здивувалися не менш за мене. Я прохав залишити його на ніч, але батьки тим же вечором віднесли його до тітки Варі. Їй якраз потрібен був домашній улюбленець.Як ви думаєте, звідки взялося кошеня? Ні, воно не проскочило зі мною у двері, як подумали мої батьки спочатку. У нас в туалеті є настінна ніша, якою проходять труби. Дверцята цієї ніші прилягали нещільно. Виявляється, сантехніки робили ремонт та пробили діру на майданчику між сходами, щоб дістатися до цих труб. Діру вони не заклали,так і кинули, а кошенятко якимось чином «просочилося» туди!