Побудуйте схему. Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, і тільки пісня тужить та скаржиться.
Пригадується одне з оповідань А. П. Чехова про лікарів. Це оповідання "Випадок із практики". Дочка власниці фабрики хворіла. Викликали лікаря. Він оглянув і сказав, що все гаразд, просто треба відпочити. А поруч стояла мати. Стояла нерухомо і дивилася на лікаря заплаканими очима. Потім попросила, щоб лікар не від'їжджав, бо минулої ночі дочка налякала її своїм станом, а вона в неї одна-єдина дитина. Лікар хотів сказати, що в Москві у нього багато роботи, що вдома чекає сім'я. Але глянув на обличчя жінки — і залишився. Що примусило лікаря залишитись? Обов'язок? Ні! Милосердя, бо милосердя — це готовність допомагати іншому. У цьому випадку я бачу два аспекти милосердя: переживання, відчуття чужого болю як свого і порив до реальної до Без переживання милосердя вироджується в холодну благодійність, а без реальної до переходить у пусту сентиментальність.
Колись у нашій країні мріяли про те, що не буде майнової нерівності, всі будуть жити заможно. І тоді милосердя нікому не буде потрібне. Але це не так. Залишаться старість, самітність, хвороби, стихійні лиха. Саме вони будуть потребувати суспільного і індивідуального милосердя, тобто людинолюбства і до Де ж витоки милосердя?
Вони лежать у стародавній, родовій солідарності, що суворо зобов'язувала будь-якою ціною визволити, захистити "свого", виключаючи "чужого". Але все йде вперед, не стояло на місці і розуміння милосердя.
Семирічний хлопчина серед чужих — у притулку. Він пише листа дядькові, що сидить у тюрмі. Розповідає про батька, що помер, про матір, яка покинула його. А далі запитує, коли у дядька день народження, бо він йому хоче приготувати подарунок: "Я Вам хочу написати вірш". Пише хлопчина не рідному дядькові — чужому. Свята дитина! Що ж може бути найблагородніше за цей порив дитячого серця, дитячого милосердя.
У мене невеличка світла кімната з приємними світло-сірими шпалерами. На всю стіну — величезне вікно, через яке до кімнати зранку заглядає сонечко. Посеред приміщення — круглий стіл коричневого кольору, з вишуканою різьбою, прикрашений червоними гвоздиками у керамічній вазі. Біля стола — два стільці. Навпроти дверей стоїть книжкова шафа, в надрах якої зберігаються справжні скарби — книги. Ліворуч від шафи знаходиться ліжко, дерев'яне, невисоке, з різнокольоровими маленькими подушечками. Біля вікна стоять журнальний столик, крісло і торшер. Це мій улюблений куточок, тут я довгими зимовими вечорами читаю або малюю. Підлога застелена темно-червоним із вигадливими візерунками килимом.
Пригадується одне з оповідань А. П. Чехова про лікарів. Це оповідання "Випадок із практики". Дочка власниці фабрики хворіла. Викликали лікаря. Він оглянув і сказав, що все гаразд, просто треба відпочити. А поруч стояла мати. Стояла нерухомо і дивилася на лікаря заплаканими очима. Потім попросила, щоб лікар не від'їжджав, бо минулої ночі дочка налякала її своїм станом, а вона в неї одна-єдина дитина. Лікар хотів сказати, що в Москві у нього багато роботи, що вдома чекає сім'я. Але глянув на обличчя жінки — і залишився. Що примусило лікаря залишитись? Обов'язок? Ні! Милосердя, бо милосердя — це готовність допомагати іншому. У цьому випадку я бачу два аспекти милосердя: переживання, відчуття чужого болю як свого і порив до реальної до Без переживання милосердя вироджується в холодну благодійність, а без реальної до переходить у пусту сентиментальність.
Колись у нашій країні мріяли про те, що не буде майнової нерівності, всі будуть жити заможно. І тоді милосердя нікому не буде потрібне. Але це не так. Залишаться старість, самітність, хвороби, стихійні лиха. Саме вони будуть потребувати суспільного і індивідуального милосердя, тобто людинолюбства і до Де ж витоки милосердя?
Вони лежать у стародавній, родовій солідарності, що суворо зобов'язувала будь-якою ціною визволити, захистити "свого", виключаючи "чужого". Але все йде вперед, не стояло на місці і розуміння милосердя.
Семирічний хлопчина серед чужих — у притулку. Він пише листа дядькові, що сидить у тюрмі. Розповідає про батька, що помер, про матір, яка покинула його. А далі запитує, коли у дядька день народження, бо він йому хоче приготувати подарунок: "Я Вам хочу написати вірш". Пише хлопчина не рідному дядькові — чужому. Свята дитина! Що ж може бути найблагородніше за цей порив дитячого серця, дитячого милосердя.
Объяснение:
Так же вот.
Відповідь:
У мене невеличка світла кімната з приємними світло-сірими шпалерами. На всю стіну — величезне вікно, через яке до кімнати зранку заглядає сонечко. Посеред приміщення — круглий стіл коричневого кольору, з вишуканою різьбою, прикрашений червоними гвоздиками у керамічній вазі. Біля стола — два стільці. Навпроти дверей стоїть книжкова шафа, в надрах якої зберігаються справжні скарби — книги. Ліворуч від шафи знаходиться ліжко, дерев'яне, невисоке, з різнокольоровими маленькими подушечками. Біля вікна стоять журнальний столик, крісло і торшер. Це мій улюблений куточок, тут я довгими зимовими вечорами читаю або малюю. Підлога застелена темно-червоним із вигадливими візерунками килимом.
Моя кімната затишна, привітна, світла.
Пояснення: