Поясніть, чому в першому реченні слово і вважаємо часткою, а в другому - сполучником.1. Ох, і в’їдливий ти, як оса! (М. Стельмах). 2. Для добрих друзів відчиняю дім і маю серця щиру нагороду (А. Ма- лишко).
Закінчилися суворі морози, і скрізь відчувається подих весни. Все пробуджується до нового життя, дихає свіжістю й молодістю. Ще острівцями лежить сніг, а сонечко припікає, і з’являються перші вісники весни – маленькі струмочки. Біжать струмочки і співають свою пісеньку, весело повідомляючи всім про прихід весни: «Весна іде! Весна іде! Ми молодої весни гінці, вона нас вислала вперед! »
І хоча вночі все ще морозно, але весна вступає в свої права. Дзвінкіше звучать пташині голоси, від їх щебетання за вікном я прокидаюся вранці. На деревах, що відпочили за зиму, набухли бруньки. Віє легкий вітерець і зашумлять радісні дерева, вітаючи весну. А вслухалися ви в спів весняної капелі? Це ж справжній хор з різними голосами і тональністю: десь тихіше, десь голосніше, а то й зовсім басом.
Я люблю гати навесні за природою, дивитися, як навколо все оновлюється. Люблю проводити вихідні у весняному лісі. Йдеш лісом і відчуваєш, що на душі стає легко і радісно. Ось сонячні зайчики танцюють на галявині, – вони наче хочуть розповісти всьому живому в лісі, що час прокидатися. Між деревами від перших сонячних промінчиків з’явилися проліски. Вони ще зовсім маленькі, тендітні, але скільки завзятості в цих ніжних кольорах: наполегливо пробивають вони товстий килим торішнього снігу. Блакитні пелюсточки, немов посміхаючись, тягнуться до сонечка. Набредеш на галявинку пролісків – і очей відвести не можеш: здається, ніби земля і небо одного кольору – яскраво-блакитного. Квіти такі ніжні, що й зривати їх шкода і навіть соромно. Напевно, немає нікого мудріше матінки-природи, тому що як пояснити, що одна пора року змінюється іншою, і неодмінно приходить сама довгоочікувана з них – красуня весна.
Уже при першому знайомстві з Анною Кареніною всіх вражала прихована сила життя, повнота почуттів, що пробивалася назовні то в її погляді і в усмішці, то у швидкому, енергійному потиску руки. Вражала не тільки краса молодої жінки, а також простота, природність, відвертість. Відчувалося, що Анні властивий якийсь невидимий, таємний, але глибокий світ вищих духовних інтересів, що це особистість незвичайна, зовсім не схожа на інших. Це була жінка розумна, освічена, яка мала глибокі знання в різних галузях життя.
Спочатку важко здогадатися, що зовні спокійна і стримана Анна відчуває себе дуже нещасною. Сама ж героїня повною мірою усвідомила це, покохавши Олексія Вронського. Кохання прийшло несподівано і принесло із собою багато випробувань. Неправда і брехня були нестерпними для гарячої і правдивої натури героїні, а, отже, невблаганно наближався її розрив не тільки з Кареніним, але і з вищим світом.
Трагізм становища Анни після того, як вона пішла до Вронського, загострився неможливістю поєднати почуття люблячої жінки й відданої матері. Розлука з сином Сергійком завдала їй великого болю.
Тим часом вищий світ помстився Кареніній за самовільно взяте щастя, за кинутий йому виклик. Знайомі відвернулися, підкреслюючи своє презирство, а колишні друзі стали байдужими до неї. Вона почувала себе так, наче її поставили біля «ганебного стовпа». Анна страждала, відчувала провину, але відстоювала своє право на свободу й щастя.
Вимушена самотність, вузьке коло інтересів, у яке поставило її саме життя, даремні пошуки якогось заняття, що захопило б її та змусило забути про своє становище, про розлуку з дорогим їй сином, — усе це важким каменем лягло на душу Анни. Тільки кохання до Вронського, віра в його почуття надавали їй сил.
Зачарований, духовною красою Анни, Вронський пристрасно захопився нею і в той же час зрозумів, що зв'язок із заміжньою жінкою з вищого світу додасть йому блиску в очах його товаришів. Кохання перемогло ті дрібні почуття, виявилось щирим і серйозним. Заради того він пішов у відставку, відмовившись від блискучої кар'єри, порвав із вищим світом. Більше того, він почав помічати непристойність і жалюгідність дворянського світу, його лицемірство і ницість. Однак утриматись на тій висоті Вронський не зміг. Занадто сильними були колишні звички і зв'язки.
Він знову відчував нестримний потяг до давно знайомого товариства, до звичайних розваг. І в коханні Анни, у її прагненні утримати його він несвідомо вбачав перешкоду своїм прагненням і давав їй це відчути. Коло замкнулося.
Свій розпач, розчарування Анна перенесла на весь світ: «Скрізь неправда, скрізь брехня, скрізь панує зло!» Нещасна жінка впала у відчай, у неї виникли навіть думки про те, що не варто жити далі, про власну смерть, яка, можливо, покарала б Вронського, завдавши йому великого болю. І страшна розв'язка трагедії неминуче настала...
Епіграф роману «Мне отмщение и аз воздам» має символічний зміст, він не тільки говорить про провину Анни і покарання за неї, скільки є своєрідним попередженням лицемірам з вищого світу, які вважали, що мали право судити і карати жінку, яка є такою щирою у своїх почуттях. «Не вам судити її!» — наче говорить цією системою образів сам автор роману.
Закінчилися суворі морози, і скрізь відчувається подих весни. Все пробуджується до нового життя, дихає свіжістю й молодістю. Ще острівцями лежить сніг, а сонечко припікає, і з’являються перші вісники весни – маленькі струмочки. Біжать струмочки і співають свою пісеньку, весело повідомляючи всім про прихід весни: «Весна іде! Весна іде! Ми молодої весни гінці, вона нас вислала вперед! »
І хоча вночі все ще морозно, але весна вступає в свої права. Дзвінкіше звучать пташині голоси, від їх щебетання за вікном я прокидаюся вранці. На деревах, що відпочили за зиму, набухли бруньки. Віє легкий вітерець і зашумлять радісні дерева, вітаючи весну. А вслухалися ви в спів весняної капелі? Це ж справжній хор з різними голосами і тональністю: десь тихіше, десь голосніше, а то й зовсім басом.
Я люблю гати навесні за природою, дивитися, як навколо все оновлюється. Люблю проводити вихідні у весняному лісі. Йдеш лісом і відчуваєш, що на душі стає легко і радісно. Ось сонячні зайчики танцюють на галявині, – вони наче хочуть розповісти всьому живому в лісі, що час прокидатися. Між деревами від перших сонячних промінчиків з’явилися проліски. Вони ще зовсім маленькі, тендітні, але скільки завзятості в цих ніжних кольорах: наполегливо пробивають вони товстий килим торішнього снігу. Блакитні пелюсточки, немов посміхаючись, тягнуться до сонечка. Набредеш на галявинку пролісків – і очей відвести не можеш: здається, ніби земля і небо одного кольору – яскраво-блакитного. Квіти такі ніжні, що й зривати їх шкода і навіть соромно. Напевно, немає нікого мудріше матінки-природи, тому що як пояснити, що одна пора року змінюється іншою, і неодмінно приходить сама довгоочікувана з них – красуня весна.
Спочатку важко здогадатися, що зовні спокійна і стримана Анна відчуває себе дуже нещасною. Сама ж героїня повною мірою усвідомила це, покохавши Олексія Вронського. Кохання прийшло несподівано і принесло із собою багато випробувань. Неправда і брехня були нестерпними для гарячої і правдивої натури героїні, а, отже, невблаганно наближався її розрив не тільки з Кареніним, але і з вищим світом.
Трагізм становища Анни після того, як вона пішла до Вронського, загострився неможливістю поєднати почуття люблячої жінки й відданої матері. Розлука з сином Сергійком завдала їй великого болю.
Тим часом вищий світ помстився Кареніній за самовільно взяте щастя, за кинутий йому виклик. Знайомі відвернулися, підкреслюючи своє презирство, а колишні друзі стали байдужими до неї. Вона почувала себе так, наче її поставили біля «ганебного стовпа». Анна страждала, відчувала провину, але відстоювала своє право на свободу й щастя.
Вимушена самотність, вузьке коло інтересів, у яке поставило її саме життя, даремні пошуки якогось заняття, що захопило б її та змусило забути про своє становище, про розлуку з дорогим їй сином, — усе це важким каменем лягло на душу Анни. Тільки кохання до Вронського, віра в його почуття надавали їй сил.
Зачарований, духовною красою Анни, Вронський пристрасно захопився нею і в той же час зрозумів, що зв'язок із заміжньою жінкою з вищого світу додасть йому блиску в очах його товаришів. Кохання перемогло ті дрібні почуття, виявилось щирим і серйозним. Заради того він пішов у відставку, відмовившись від блискучої кар'єри, порвав із вищим світом. Більше того, він почав помічати непристойність і жалюгідність дворянського світу, його лицемірство і ницість. Однак утриматись на тій висоті Вронський не зміг. Занадто сильними були колишні звички і зв'язки.
Він знову відчував нестримний потяг до давно знайомого товариства, до звичайних розваг. І в коханні Анни, у її прагненні утримати його він несвідомо вбачав перешкоду своїм прагненням і давав їй це відчути. Коло замкнулося.
Свій розпач, розчарування Анна перенесла на весь світ: «Скрізь неправда, скрізь брехня, скрізь панує зло!» Нещасна жінка впала у відчай, у неї виникли навіть думки про те, що не варто жити далі, про власну смерть, яка, можливо, покарала б Вронського, завдавши йому великого болю. І страшна розв'язка трагедії неминуче настала...
Епіграф роману «Мне отмщение и аз воздам» має символічний зміст, він не тільки говорить про провину Анни і покарання за неї, скільки є своєрідним попередженням лицемірам з вищого світу, які вважали, що мали право судити і карати жінку, яка є такою щирою у своїх почуттях. «Не вам судити її!» — наче говорить цією системою образів сам автор роману.