Розповідав колись батько, а батькові – дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість – лунав той стодзвін сумно й весело, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто – на всенький світ.
І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та дітей знищили, молодих забрали в неволю… Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати – крізь землю провалилася.
На тму місці з’явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, – то чути звуки: лунає десь з глибини стодзвонна мелодія.
З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб – фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: легенди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистецькій найціннішою перлиною, напевно, є пісня – синтез слова й мелодії.
як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вершиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердечним багатьох поколінь.
Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі народи й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й фортеці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попеліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня – мов Фенікс.
Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з народних глибин дзвін джерела.
Пісня… Вона супроводить нас усе життя. Над колискою – й над могилою. На весіллі – й на ратнім полі. Від язичницьких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки – до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.
Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю – і кидає в бій, на смерть?
У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлішим. Ти роз’ятрюєш душу – й лікуєш рани душевні. Порядного робиш мужнішим, лихого – добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від нестримного вогню, од гніву бурхливого – до сліз, теплих, ніжних і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт…
Пісня – як незглибна криниця, дно якої оповите памороззю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь – та й дна не видно…
А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів’я своєї культури, у високе мистецьке небо.
Отакий її вимір – від кореня до вершини.
457 слів)
За Є. Колодійчуком
Переказ
Розповідав колись мені батько, а батькові — дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів було на ній. Радість чи горе, чи якесь свято — лунав той стодзвін на весь світ — сумно чи весело, задумливо чи несамовито, траурно або піднесено.
Якось навалились татари‑ординці. Спалили село, старих та дітей повбивали, молодих забрали в неволю... Не вдалося їм знищити тільки дзвіниці — крізь землю провалилася. І з’явилося на тому місці джерело. І як прикласти вухо край берега, біля самої водиці, то можна почути, як лунає з глибини стодзвонна мелодія.
Так і до нащадків з глибини віків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку путь лише те, що може знадобитися на все життя, так і кожен народ крізь усі негаразди своєї історії проносить найдорожчий свій духовний скарб — фольклор, виражений у слові й мелодії: казки й легенди, думи й співанки. І в цьому мистецькому намисті найціннішою намистиною, напевно, є пісня — поєднання слова й мелодії.
Як вершиною у гамі людських почуттів є кохання, так і пісня є виявом душі людської. Вона ніби золотий злиток, виплавлений у горнилі віків сердечним полум’ям багатьох поколінь.
У вогнях світових катаклізмів зникали цілі народи й цивілізації. У згарищах війн рушилися фортеці, храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, зникали картини, книги, інші витвори людського генія, мільйонами гинули й самі люди. А пісня відроджувалася, мов Фенікс...
Знову народжувалися діти, наче зелена травиця навесні після зимової хурделиці, а між тою травицею знову дзвеніли‑проривалися струмочки з народних глибин.
Усе життя супроводжує нас пісня: від колиски до могили. Лунає вона від язичницьких тризн, від прадавніх щедрівок, веснянок, які співалися на лісовій галявині чи біля річки,— аж до кабін літаків і космічних кораблів. Вона з нами і на весіллі, й на полі бою; під час народних гулянь, урочистостей та у хвилини самоти.
ответ
Розповідав колись батько, а батькові – дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість – лунав той стодзвін сумно й весело, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто – на всенький світ.
І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та дітей знищили, молодих забрали в неволю… Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати – крізь землю провалилася.
На тму місці з’явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, – то чути звуки: лунає десь з глибини стодзвонна мелодія.
З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб – фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: легенди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистецькій найціннішою перлиною, напевно, є пісня – синтез слова й мелодії.
як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вершиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердечним багатьох поколінь.
Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі народи й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й фортеці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попеліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня – мов Фенікс.
Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з народних глибин дзвін джерела.
Пісня… Вона супроводить нас усе життя. Над колискою – й над могилою. На весіллі – й на ратнім полі. Від язичницьких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки – до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.
Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю – і кидає в бій, на смерть?
У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлішим. Ти роз’ятрюєш душу – й лікуєш рани душевні. Порядного робиш мужнішим, лихого – добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від нестримного вогню, од гніву бурхливого – до сліз, теплих, ніжних і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт…
Пісня – як незглибна криниця, дно якої оповите памороззю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь – та й дна не видно…
А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів’я своєї культури, у високе мистецьке небо.
Отакий її вимір – від кореня до вершини.
457 слів)
За Є. Колодійчуком
Переказ
Розповідав колись мені батько, а батькові — дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів було на ній. Радість чи горе, чи якесь свято — лунав той стодзвін на весь світ — сумно чи весело, задумливо чи несамовито, траурно або піднесено.
Якось навалились татари‑ординці. Спалили село, старих та дітей повбивали, молодих забрали в неволю... Не вдалося їм знищити тільки дзвіниці — крізь землю провалилася. І з’явилося на тому місці джерело. І як прикласти вухо край берега, біля самої водиці, то можна почути, як лунає з глибини стодзвонна мелодія.
Так і до нащадків з глибини віків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку путь лише те, що може знадобитися на все життя, так і кожен народ крізь усі негаразди своєї історії проносить найдорожчий свій духовний скарб — фольклор, виражений у слові й мелодії: казки й легенди, думи й співанки. І в цьому мистецькому намисті найціннішою намистиною, напевно, є пісня — поєднання слова й мелодії.
Як вершиною у гамі людських почуттів є кохання, так і пісня є виявом душі людської. Вона ніби золотий злиток, виплавлений у горнилі віків сердечним полум’ям багатьох поколінь.
У вогнях світових катаклізмів зникали цілі народи й цивілізації. У згарищах війн рушилися фортеці, храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, зникали картини, книги, інші витвори людського генія, мільйонами гинули й самі люди. А пісня відроджувалася, мов Фенікс...
Знову народжувалися діти, наче зелена травиця навесні після зимової хурделиці, а між тою травицею знову дзвеніли‑проривалися струмочки з народних глибин.
Усе життя супроводжує нас пісня: від колиски до могили. Лунає вона від язичницьких тризн, від прадавніх щедрівок, веснянок, які співалися на лісовій галявині чи біля річки,— аж до кабін літаків і космічних кораблів. Вона з нами і на весіллі, й на полі бою; під час народних гулянь, урочистостей та у хвилини самоти.