Дмитрик. Бабусю, ми були сьогодні в музеї і бачили фігури кам’яних баб. їх привезли туди з наших південних степів. Уявляєш, їм уже дев’ять чи десять століть! Яся. На деяких я побачила разки намиста. Не справжнього, а висіченого з каменю. Бабуся. До каміння в наших далеких пращурів була особлива увага. Камінню поклонялися, його боялися, йому приносили жертви. За давніми народними віруваннями, каміння могло народжувати людей, а люди могли перетворюватися на каміння. Яся. То, може, ці кам’яні баби — люди, перетворені на каміння? Бабуся. Таке, очевидно, буває тільки в казках. Але в нашій мові є багато цікавих висловів. У них згадують нібито про каміння, а насправді говорять про характер людини. Кажемо, що хтось має кам’яне серце, тобто це про байдужу, нечуйну людину, яка не відгукується на чужий біль. Дмитрик. Я ще чув: «Вона закам’яніла». Бабуся. Так кажуть, коли хтось дуже злякався, почув страшну звістку. Яся. У кам’яних баб серця не було, але, мені здається, вони відчували час — усі віки, які проминули на цій землі. Запам’ятаймо!
- Привіт, Оленко. Як справи? Тільки кажи швидше, бо я до школи йду.
- Привіт, Марусю, все добре. А чого ти так пізно йдеш до школи?
- Чого це пізно? Зараз же сьома ранку!
- Ти помиляєшся, Оленко. Зараз сьома вечора.
- Та невже. І дійсно, на телефоні написано, що зараз дев’ятнадцята година.
- Як ти могла ранок з вечором переплутати?
- Сьогодні після тренування я прилягла подрімати. А коли прокинулась, вирішила, що вже ранок.
- То ти й поснідати встигла?
- Уяви, так. Оце дивна історія сталась.
- Навпаки не дивна, а дуже весела. Вертайся скоріш додому, бо скоро стане темно. Та й школа вже зачинена.
- Дякую, дуже добре, що тебе зустріла. На все добре!
- Бувай!