На дворі була страшна злива. Важкі краплі з гуркотом падали на підвіконня. На дворі булосвітло, майже як вдень, від блискавок. У каміні горить вогонь. Саме час для того, аби закутавшись в покривало, слухати цікаві або страшні історії. Як і завжди, дядько Степан збирає всіх дітлахів навколо себе і розпочинає свою розповідь: " Колись, коли я ще був юнцем, ми завжди на Івана Купала ходили до річки з дівчатами. Пускали на воду вінки і стрибали через вогнище. От і цього року ми вирішили святкувати це свято на березі. Я одягнувся у святкове вбрання: святкова вишиванка, штани і гарні, майже нові чоботи. Мати поблагословила на дорогу і я пішов по селу співаючи і скликаючи хлопців і дівчат. Усі мої друзі миттю вибігали зі своїх домівок, ставали коло мене і підспівували "наші пісні". Всі, навіть бідніші від інших, були гарно вдягнені, бо це було велике свято в наш час. Почали збігатись дівчата. В своїх нових вишиваних платтях, вони починали підспівувати своїми неймовірно-ніжними голосами. Усе це було схоже на спів професійного хору. Прийшовши на берег, ми з хлопцями відразу почали збирати хмиз для вогнища. А дівчата збирали найгарніші квіти в лугу для своїх вінків. Уже й вогонь палає і віночки сплетені, як тут ми помітили, що Михайла не вистачає. - Він же йшов з нами? - розгублено запитала Марічка. - Здається... - не второпав Іван. - Ой, людоньки, напевне його вкрали русалки! - сказала Олена, вона в нас вірила у все, про що тріпають люди. - Що ти мелеш?! - гиркнув Василь. - Чого віриш у всіляку дурницю? - Але... - ледь стримуючи сльози відказала Оленка. - Не сваріться! - втрутилась Тетянка - Зараз всі дружно підемо його шукати. Напевне, пішов глибше в ліс та й заблукав. Усі погодились, розбились на пари, щоб самому не йти, ніч все таки, і відправились на пошуки. Мені тоді випало йти з Катрею. Розумна дівка, гарна і не вірить у всяку нісенітницю. Йшли ми мовчки, аж тут: - Поглянь-но тільки. - звернула вона увагу. - Як гадаєш, що це? - вирішив порадитись я. - Схоже на сліди. - відповіла вона швидко й невимушено - Ходімо скоріш туди! - вона вказала напрямок, куди вели сліди. - Може покличемо інших? - Ти, що, злякався? - лукаво посміхаючись, запитала Катря. - Чому ти так вирішила? - і я побрів за нею. Пробираючись усе далі в ліс, ми помітили, що в кущах щось рухається. Я відразу вирішив, що це змія або ще яка звірина. Та дівчина не повірила і вирішила перевірити. Чесно сказати, це дуже добре, що вона наполягла на своєму, бо в кущах лежав Михась. Обіймаючи декілька гілочок хмизу, він спав, пошептуючи щось собі під носа. Ми з Катрею вирішили покликати усіх. І коли компанія була в повному складі, хлопець прокинувся. Спіймавши на собі наші погляди, він сором"язливо встав і мовчки пішов до берега. Всі йшли сміючись,бо не розуміли: як можна заснути посеред лісу? І ми з Катрею посміхаючись поглядали один на одного. Зізнаюсь, вона припала мені до душі. Після такої пригоди святкувати було ще веселіше. Дівчата спустили свої прекрасні віночки на воду і довго споглядали, як ті пливли за течією. А ми з хлопцями стрибали через вогнище і коли підійшли дівчата, я несподівано сам для себе схопив Катрю під руку і потягнув її до вогню. З тих пір ми часто проводили з нею час й завжди були разом". - закінчив свою розповідь дядечко. - Дядьку Степане, - раптом сказала Світланка - а Катря - це наша тітонька Катя? - Так діти мої. - посміхнувся дядько. - Я ж казав: "з тих пір ми з нею разом".
Веселе літо згасло. Вересень зробився повноправним господарем у природі. Незвично холодно стає вранці й уночі. Лише вдень пригріває сонечко, немов намагається нагадати про літо. Поля відпочивають після виснажливої тривалої праці. Уже подарували господарям свій золотавий урожай садки. Усюди відчувається прохолодний подих осені. Сіре небо все частіше затягають низькі хмари. Сіється дрібний дощ.
Ліс стоїть сумний і мовчазний, здається, що він глибоко замислився. Дуже скоро деревам доведеться геть роздягнутися, скинути своє важке вбрання, а згодом і підставити гілки хуртовині.
Повільно кружляє в повітрі жовтогарячий листок. Тонкі осички сумовито риплять на галявині, ще не зазнавши довгого передзимового сну. Навкруги трухлявого пня скупчилися стрункі опеньки. їх дуже багато, і кожен із грибів так і проситься в кошик. Горобина обвисла червоними розкішними гронами. Листя липи з гострими почорнілими зубчиками здається вкритим тендітним оксамитом.
Нещодавно зелена трава припала до землі. Високо в небі роблять своє останнє прощальне коло запізнілі журавлі. Вони ще раз нагадують нам, що прийшла осіння пора. Журавлі відлітають у вирій і сумно курличуть.
У такі дні на якусь мить душу покриває світлий смуток. Ми поринаємо в роздуми про сенс людського існування. Усе це є ознаками того, що настала найкрасивіша пора року, яку оспівували художники, композитори, поети. Настала золота осінь.
" Колись, коли я ще був юнцем, ми завжди на Івана Купала ходили до річки з дівчатами. Пускали на воду вінки і стрибали через вогнище. От і цього року ми вирішили святкувати це свято на березі.
Я одягнувся у святкове вбрання: святкова вишиванка, штани і гарні, майже нові чоботи. Мати поблагословила на дорогу і я пішов по селу співаючи і скликаючи хлопців і дівчат. Усі мої друзі миттю вибігали зі своїх домівок, ставали коло мене і підспівували "наші пісні". Всі, навіть бідніші від інших, були гарно вдягнені, бо це було велике свято в наш час. Почали збігатись дівчата. В своїх нових вишиваних платтях, вони починали підспівувати своїми неймовірно-ніжними голосами. Усе це було схоже на спів професійного хору.
Прийшовши на берег, ми з хлопцями відразу почали збирати хмиз для вогнища. А дівчата збирали найгарніші квіти в лугу для своїх вінків. Уже й вогонь палає і віночки сплетені, як тут ми помітили, що Михайла не вистачає.
- Він же йшов з нами? - розгублено запитала Марічка.
- Здається... - не второпав Іван.
- Ой, людоньки, напевне його вкрали русалки! - сказала Олена, вона в нас вірила у все, про що тріпають люди.
- Що ти мелеш?! - гиркнув Василь. - Чого віриш у всіляку дурницю?
- Але... - ледь стримуючи сльози відказала Оленка.
- Не сваріться! - втрутилась Тетянка - Зараз всі дружно підемо його шукати. Напевне, пішов глибше в ліс та й заблукав.
Усі погодились, розбились на пари, щоб самому не йти, ніч все таки, і відправились на пошуки. Мені тоді випало йти з Катрею. Розумна дівка, гарна і не вірить у всяку нісенітницю. Йшли ми мовчки, аж тут:
- Поглянь-но тільки. - звернула вона увагу.
- Як гадаєш, що це? - вирішив порадитись я.
- Схоже на сліди. - відповіла вона швидко й невимушено - Ходімо скоріш туди! - вона вказала напрямок, куди вели сліди.
- Може покличемо інших?
- Ти, що, злякався? - лукаво посміхаючись, запитала Катря.
- Чому ти так вирішила? - і я побрів за нею.
Пробираючись усе далі в ліс, ми помітили, що в кущах щось рухається. Я відразу вирішив, що це змія або ще яка звірина. Та дівчина не повірила і вирішила перевірити. Чесно сказати, це дуже добре, що вона наполягла на своєму, бо в кущах лежав Михась. Обіймаючи декілька гілочок хмизу, він спав, пошептуючи щось собі під носа. Ми з Катрею вирішили покликати усіх. І коли компанія була в повному складі, хлопець прокинувся. Спіймавши на собі наші погляди, він сором"язливо встав і мовчки пішов до берега. Всі йшли сміючись,бо не розуміли: як можна заснути посеред лісу? І ми з Катрею посміхаючись поглядали один на одного. Зізнаюсь, вона припала мені до душі.
Після такої пригоди святкувати було ще веселіше. Дівчата спустили свої прекрасні віночки на воду і довго споглядали, як ті пливли за течією. А ми з хлопцями стрибали через вогнище і коли підійшли дівчата, я несподівано сам для себе схопив Катрю під руку і потягнув її до вогню. З тих пір ми часто проводили з нею час й завжди були разом". - закінчив свою розповідь дядечко.
- Дядьку Степане, - раптом сказала Світланка - а Катря - це наша тітонька Катя?
- Так діти мої. - посміхнувся дядько. - Я ж казав: "з тих пір ми з нею разом".
Ліс стоїть сумний і мовчазний, здається, що він глибоко замислився. Дуже скоро деревам доведеться геть роздягнутися, скинути своє важке вбрання, а згодом і підставити гілки хуртовині.
Повільно кружляє в повітрі жовтогарячий листок. Тонкі осички сумовито риплять на галявині, ще не зазнавши довгого передзимового сну. Навкруги трухлявого пня скупчилися стрункі опеньки. їх дуже багато, і кожен із грибів так і проситься в кошик. Горобина обвисла червоними розкішними гронами. Листя липи з гострими почорнілими зубчиками здається вкритим тендітним оксамитом.
Нещодавно зелена трава припала до землі. Високо в небі роблять своє останнє прощальне коло запізнілі журавлі. Вони ще раз нагадують нам, що прийшла осіння пора. Журавлі відлітають у вирій і сумно курличуть.
У такі дні на якусь мить душу покриває світлий смуток. Ми поринаємо в роздуми про сенс людського існування. Усе це є ознаками того, що настала найкрасивіша пора року, яку оспівували художники, композитори, поети. Настала золота осінь.