Я люблю наш старий парк. У ньому добре в будь-який час року, але особливо красиво тут восени. Я приходжу сюди помилуватися осінніми деревами і яскравими осінніми барвами. У парку тихо. Чути тільки, як шарудять під ногами опале листя. Нині тут господарює осінь. Кожного деревця вона подарувала свій неповторний наряд. Зовсім скоро почнеться прощальний карнавал – останній бал чарівниці-осені. До нього вже підготувалися тоненькі осинки – надягли свої червоні намиста з монетка- мі-листочками і тихенько побрязкують ними на вітрі. Готовий і красунчик клен. Його осіннє листя, мабуть, найкрасивіші: жовто-зелені, червоні, багряні. Ці величезні листя-зірки яскраво виділяються серед листя інших дерев. Їх і під ногами не можна не помітити: хочеться підняти їх і зібрати в палаючий чарівним вогнем букет. Берізки наділи скромні жовтенькі платтячка. Причепурилися і кущі глоду. Бордові грона їх ягід красиво виділяються на тлі червоно-зеленого листя. На Горобинка теж строкаті сукні. Але головне їх прикраса – оранжево-червоні грона стиглих ягід. І тільки тополі не здаються. Їх листя, звичайно, теж зіщулилася і тремтять на вітрі, але зараз вони так само зелені, як і влітку, і жовтіти, схоже, не поспішають. Ось-ось змахне осінь невидимою чарівною паличкою, і закрутиться у вихорі танцю листя. Дерева попрощаються зі своїми розкішними вбраннями, помахають безпорадними гілочками-руками, обурюватимуться, та нічого тут не поробиш! Доведеться вкладатися спати до весни.
Я вважаю, що на сучасному етапі питання культури мовлення особливо гостро стоїть перед молоддю. Рівень мовної культури сприяє вихованню всебічно розвиненої особистості, громадянина незалежної України. Ми захоплюємось історією своєї держави, її символами життя українського народу, його культурою. Через твори художньої літератури ми вивчаємо менталітет українців, характерними рисами яких є честь, справедливість, патріотизм, совісність, шанобливість, повага до праці й людей праці, до матері, жінки-берегині, а також милосердя, доброта, співчуття до людського горя, бережливе ставлення до природи, землі-годувальниці, господарність, скромність, безкорисливість, мир і злагода між людьми. Високий рівень мовної культури українців здавна захоплював навіть прискіпливих іноземців. У прислів’ях, піснях, обрядовій поезії наші предки виявляли святе, шанобливе ставлення до всього, що складало життєвий устрій, до співвітчизників і добропорядних сусідів України. Мене захоплюють багатство та різноманітність українських форм звертання до співрозмовників: членів родини, старших за віком людей. Звертаннями користуються у всіх державах із сивої давнини. Наприклад, наше українське «пан» — дуже старе, воно використовувалося ще за часів Київської Русі. Пан — це давньогрецький бог лісів та гаїв, благодійник природи, захисник усього живого. Але «пан» — це звертання не до багатої людини, а до кожного: «Добрий вечір, пане господарю, стережи, Боже, твого товару», — щедрували під вікнами найбіднішого селянина. Останніми роками повертається до нас і такий ґречний засіб звертання, як «добродій». Улюбленим зачином листів багатьох українських письменників було: «Вельмишановний добродію», «Великоповажна добродійко». Наше спілкування постійно, раз по раз, передбачає насамперед відповідне звертання або вказування на ту чи іншу особу. Без цього слова мова недостатня, непереконлива. Культура мовлення зобов’язує нашого сучасника бути уважним до вибору форми такого висловлювання, щоб виявити до когось і викликати до себе чиєсь довір’я, щоб не образити, не принизити як чиюсь, так і свою гідність.
Ми захоплюємось історією своєї держави, її символами життя українського народу, його культурою. Через твори художньої літератури ми вивчаємо менталітет українців, характерними рисами яких є честь, справедливість, патріотизм, совісність, шанобливість, повага до праці й людей праці, до матері, жінки-берегині, а також милосердя, доброта, співчуття до людського горя, бережливе ставлення до природи, землі-годувальниці, господарність, скромність, безкорисливість, мир і злагода між людьми.
Високий рівень мовної культури українців здавна захоплював навіть прискіпливих іноземців. У прислів’ях, піснях, обрядовій поезії наші предки виявляли святе, шанобливе ставлення до всього, що складало життєвий устрій, до співвітчизників і добропорядних сусідів України.
Мене захоплюють багатство та різноманітність українських форм звертання до співрозмовників: членів родини, старших за віком людей.
Звертаннями користуються у всіх державах із сивої давнини. Наприклад, наше українське «пан» — дуже старе, воно використовувалося ще за часів Київської Русі. Пан — це давньогрецький бог лісів та гаїв, благодійник природи, захисник усього живого. Але «пан» — це звертання не до багатої людини, а до кожного: «Добрий вечір, пане господарю, стережи, Боже, твого товару», — щедрували під вікнами найбіднішого селянина.
Останніми роками повертається до нас і такий ґречний засіб звертання, як «добродій». Улюбленим зачином листів багатьох українських письменників було: «Вельмишановний добродію», «Великоповажна добродійко».
Наше спілкування постійно, раз по раз, передбачає насамперед відповідне звертання або вказування на ту чи іншу особу. Без цього слова мова недостатня, непереконлива. Культура мовлення зобов’язує нашого сучасника бути уважним до вибору форми такого висловлювання, щоб виявити до когось і викликати до себе чиєсь довір’я, щоб не образити, не принизити як чиюсь, так і свою гідність.