У поданих реченнях одне з дієслів, яке називає менш важливу, додаткову дію, подайте у формі дієприслівника недоконаного виду.Зробіть синтаксичний розбір одного з поданих речень та проаналізуйте його в дужках. Засвистів вітер, зривав хмари снігу.
Мінився місяць, ховався у сніговій імлі.
Вітер шаленів, збивав зливу бризок з морської поверхні.

Один чоловік орав у полі. Приходи до него вовк і питає його: — Що ти робиш, чоловіче? — Орав, а тепер сів та й їм хліб. — Ану дай і мені. Хочу знати, чи він хороший. Той дав йому кусочок. Вовк з’їв та й каже: — Хороший. Як ви його робите? — Як роблю? Зараз орю і сію. — Як виорати і посіяти, то що, вже хліб? — Та нє, — каже, — чекай. Ти так скоро хочеш. — А що більше? — Заволочу. — Та й уже хліб? — Та нє, — каже, — почекай. Воно буде сходити, рости. — Та й виросте хліб? — Нє, — каже, — чекай. Це так скоро не буде. Воно буде достигати. Та й достигне. — Та й уже хліб? — Е нє, чекай. Треба його жати і в’язати. — То що, вже хліб? — Нє, — каже, — чекай. Треба ще поскладати його. — Та, — каже, — що, вже хліб? — Та нє. — А що ж ще? — Треба його повозити додому, дома змолотити. — Та що, вже хліб? — Та ще нє. — А що ж? — Треба його вивіяти. — А як вивіється, то вже хліб? — Е нє, чекай. — А що ж іще? — Завезти до млина та змолоти. — А як змелеться, то вже хліб? — Е нє, чекай. Треба привезти його додому. Жінка на сито висіє. — То вже, — каже, — хліб? — Нє, треба його розчинити. — А як розчинити, то вже хліб? — Е нє, як розчинити, то воно сходи. — І вже хліб? — Е нє, жінка його виробляє. — А як вироби, то же хліб? — Нє, треба накласти вогонь у печі. — То вже хліб? — Нє, чекай, треба добре напалити і посадити хліб у піч. — А як посадити в піч, то же хліб? — Е нє, почекай. — Е, як так довго чекати, то не треба мені хліба. Буду на м’ясі жити. І пішов вовк у ліс.

Стоял февраль. С самого Крещения держалась ясная погода, без ветров и метелей, с крепкими, сердитыми морозами. Глубокий снег, первоначально напавший в ту зиму ещё до Введения и обильно подновляемый во все Филипповки, ни разу не сгонялся паводками и теперь, скованный ноздреватым настом, мирно покоился на полях. 

Благодаря отсутствию ветров, снег этот покрывал землю ровною, слегка волнистою пеленою; даже вокруг жилищ не было сугробов. 

Дороги, не заносимые позёмкою и не заметаемые метелью, были превосходны. Сани не ныряли по ним, как по волнам бушующего моря, и даже ночью путник не мог бы сбиться с них, ибо отчётливо чернелись на сером фоне зимней ночи правильные ряды соломенных вешек, ещё не разнесённых бурею по степи и не поникших под напором бешеных снеговых волн. 

Небо не завешивалось мглою и не закрывалось хмурыми тучами, но с неутомимой яркостью синело и сверкало. Зори не погорали, зажигая небо зловещим багрянцем и, подобно пожару, пылая над пустынными снегами, но кротко и тихо сияли, нежно окрашивая и степь, и небо приветливым румянцем и предвещая всё ту же постоянную погоду на завтра. 

Днём ослепительно блистало холодное солнце. По ночам высыпали бесчисленные звёзды, тускло мерцал Млечный Путь и светила голубая луна, обливая молчаливые поля меланхолически-сказочным сиянием. (По А. Эртелю.)