Відредагуйте речення !1. Вже у міфологічній свідомості ми знаходимо присутність концепта національного характеру.
!2. Однією з суспільно-наукових категорій, за до якої можливий такий рівень дослідження, являється категорія національного характеру.
!3. Не зважаючи на свої досить обмежені можливості розпізнавання культурної індивідуальності етносів, міфологічна свідомість робить два великих внески у характерологію народів.
!4. На початку четвертого року свого існування Асоціація мала в своєму складі 193 дійсних членів та 158 співробітників. Серед них – 73 професора та 39 викладачів вищих учбових закладів.
!5. Підводячи підсумок нашого дослідження, можемо зробити деякі узагальнюючі висновки.
!6. Комунальні підприємства міст регіону, не зважаючи на труднощі із фінансуванням, були відновлені та почали стабільно працювати у більшості міст.
!7. Негативну роль грала ідеологічна складова.
!8. Загальна чисельність таких організацій не йшла ні в яке порівняння із дореволюційним періодом.
!9. Це певною мірою накладало свій слід і на розвиток самих міст Прикарпаття.
!10. Водночас, динамічний розвиток історичних знань за новітніх часів призвів до появи у термінологічному апараті вітчизняної історичної науки слів автохтонного походження: «українознавство», «народознавство», «джерелознавство» тощо.
ответ: Опис золотої осені
На картині Федора Манайла «Золота осінь» я бачу жовто-золоте листя, що посипалося з осінніх дерев. Також видно, що крапає дрібненький дощик. Крізь опале листя та траву тече невеличкий струмочок, який стікає з гір. Я б хотів запустити туди паперовий кораблик. Біля струмка росте струнка білокора берізка, пожовкле листя на якій вже готове опадати. Під березою ростуть невеликі кущі, а за ними йде ліс, що складається з величезних могутніх дубів.
На задньому плані репродукції картини знаходяться малесенькі хатинки. Скоріш за все, це якесь село. Будиночки оточені невеликими деревами та кущами. Схоже, що це плодові дерева та чагарники. На тлі осінніх барв рослинності сільські хатки теж здаються багряно-червоними. Позаду видніється багато високих дерев, які закривають гори. Схили гір притрушені снігом, що нагадує про наближення зими.
Маленьке село здається дуже затишним. Мабуть, там майже не буває пронизливих північних вітрів, адже гори надійно захищають рівнини, де розташовані невеликі будиночки.
Объяснение: Ось твір який ти
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Объяснение: