❗ ів❗ ЗРОБИТИ С ЦЬОГО ТЕКСТА СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ❗ Вдалині мліло місто, і чернець рушив до нього. Це був Карлополіс – резиденція шведського короля. У приймах у нього – український гетьман-вигнанець Пилип Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом з-під Білої Церкви. Монах чув, що вісім полків драгунів кинув цар Петро на армію Орлика. Коли ж відступили царські воїни, то рушили на своїх козацькі загони гетьмана Скоропадського. Вони й розбили армію Орлика.
Поспішив тоді Орлик у Карлополіс і спитав короля, де його до Король же спитав Орлика, де Мазепи скарб, за який мали закупити зброю… «Ось де», - показав Орлик на козацький базар за наметами: там товпилися турки, татари, купуючи в запорізьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що з’їсти хліба й випити за колишні перемоги.
Безнадія огортала від цих торгів. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в колечко, відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком. Турок брав шаблю, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав, кидаючи продавцеві монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба, стріляв – і яструб падав додолу. Козак забирав монету й квапився до шинку. А там гармаші вже пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша!
Чернець схопив голову в руки: невже завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію? Все траплялося на козацькому віку, але ніколи не продавав козак зброї… Що він купить на ті, що залишаться після шинку, гроші – ярмо?!
Монах стояв на порозі гетьманської світлиці й придивлявся до невисокого чоловіка – вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесці, ботфортах, з лисуватим тім’ям, зсутулений у плечах, стояв біля вікна і дивився на базарний збрід.
Повернувши голову на скрип дверей, гетьман побачив монаха, показав рукою, щоб присів. Гість подумав, що Орлик безсилий, щоб, як Христос, розігнати міняйлів нагайкою. Не може, бо козаки, озлоблені поразкою під Білою Церквою, здатні розірвати гетьмана на шматки.
Зазирнувши у вічі Орликові, монах спитав:
- Чому не вийдеш до козаків, які спродують зброю разом зі своєю честю?
Поник гетьман, довго мовчав, потім мовив:
- Замість перемоги в бою я дав людям іншу цінність. Вона сьогодні може здатися безвартісною, та колись вивищить нашу націю серед народів… Я дав українському народові найсправедливіший Закон – «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Ним я дав право кожному бути вільним від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити вільну державу! Завтра з новим Законом ми визволимося, і тоді лицар своєї зброї не продасть!
Чернець відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати.
- Візьми мій Закон, - Орлик подав монахові списаний дрібною в’яззю пергамент, - і проповідуй слова його правди!
Чернець узяв сувій, подався до виходу, та на порозі спинився і спитав:
- Ви збираєтесь далі воювати, пане гетьмане? Вірите в перемогу?
- Ні, - сказав гетьман, і ченцеві стало впевненіше від того, що не почув бравадної олжі. – За свого життя не діждусь перемоги. Така склалась у світі кон’юнктура. Та мусимо знати наші законні права, бо інакше наше право стане незаконним. Мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі. Іди його шукати!
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.