Випишіть стійкі словосполучення визначте їхнє значення Витирати носа, задирати носа, не показувати носа, водити за носа, на ніс
найшло, втерти носа, вмішати носа, не сунути носа, зарубати на носі; ні раба ні
м'ясо , ловити рибу в каламутній воді, ловити рибу; за руку спіймати тримати на
руках бути в руках; брати ноги на плечі, ніг не чути, переступати з ноги на ногу,
дати ногам спокій, натомити ноги.
лихо не спить - воно завжди є, і ніколи не пропадає,потрібно його остерігатися;
на душі коти шкребуть - погано на душі, біль, тривога, смуток;
і за вухом не свербить - байдужість до всього, ні за кого не турбуватися;
джмелі гудуть у голові - головний біль, запаморочення;
пахне смаленим - відчуття що десь поблизу брехня і біда, погані задумки;
крига скресла - певні зрушення в якійсь давній справі, роботі і т. ін.
земля горить під ногами - скрутне становище у кого-небудь
безперечно, у кожного з нас є улюблений куточок україни. в одного це величний, пишний київ або красуня полтава, в іншого — тихе взимку і гомінко влітку приморське селище або ж мальовничий закарпатський хутір. а у мене цей куточок — демківці (є таке село у житомирській області), хоча живу я у великому місті. щороку я проводжу у демківцях майже все літо. там я пізнаю справжнє життя: не книжкове, вигадане, а таке, яким воно є — звичайне, реальне, без прикрас. не обминають мене і клопоти, пов’язані з життям у сільській місцевості: рано , ходжу по воду до криниці, бабусі по господарству тощо.
саме там я побачила «народження» хліба: від зерна до паляниці. у моєї бабусі дуже великий город. одну третину його займає городина, другу третину — трава на сіно (до речі, сіножать — тричі за літо). а третя частина — пшениця.на початку серпня розпочинаються жнива. усі родичі збираються і разом жнуть (серпами! ) пшеницю по черзі у кожного. колоски в’яжуть у снопи, скирдують, потім молотять і везуть на млин. з отриманого борошна бабуся протягом року пектиме запашні паляниці, смачні струделі, пиріжки та пампушки. маю зізнатись — нелегка хліборобська праця. (після усього побаченого до хліба ставишся зовсім інакше). адже все відбувається так, як описано у творах українських класиків xix століття. нічого не змінилось! і це сьогодні, у добу високих комп’ютерних технологій!
у демківцях я почуваюсь дуже комфортно, адже демківчан зовсім не цікавить, у що ти одягнутий, яку школу (елітну чи звичайну) відвідуєш. для цих простих людей передусім важливо, щоб ти був людиною та вмів працювати.
до речі, у демківцях ще є хати, вкриті соломою, на стріхах яких живуть лелеки. ще існує звичай не замикати будинок, коли йдеш із дому: просто до дверей притуляють коромисло — на знак того, що вдома нікого нема. і, повірте, ніхто не зайде і нічого не візьме.
це інше життя, інший вимір. можна було б ще довго «освідчуватись» у коханні демківцям, але чи є сенс? я скажу просто: для мене це найулюбленіший куточок україни.