Випишіть із тексту складносурядні, складнопідрядні речення, речення з однорідними членами та вставними словами. Промова на врученні Шевченківської премії
Іван Малкович, поет, видавець
У середині 1980-х улюбленою розвагою декількох молодих поетів була, зокрема, і така:
комусь з «непосвячених» ми цитували певні знакові рядки й просили відгадати, хто їх написав. От, наприклад: «Слова дощем позамивались…
І не до-
щем, і не слова…» Люди називали й Вінграновського, і ще
когось — найначитаніші
припускали, що це Еліот чи Сен-
Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це — Шев-
ченко! І що: «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ
Божий» чи, скажімо: «Готово! Парус розпустили…» — це теж
Шевченко.
Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнсько-
му канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся».
Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко — і модерний, і сучасний, адже з
нього постійно «ліпили» тільки селянського романтика й таврувальника панів, понижуючи
образ національного генія до постаті бідного кобзаря, який печально пощипує струни кобзи
чи бандури. Тобто: «Читайте “Наймичку” й “Тополю”, забудьте “Мертвим і живим”», — як
уїдливо зауважив сучасний поет.
Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторіях саме такий образ Шев-
ченка переважає й досі — кріпак і селянський поет-мученик. «Скиньте з Шевченка шапку. Та
отого дурного кожуха. Відкрийте в ньому академіка. Ще одчайдуха-зуха…» — закликав
Драч і
багато інших поетів упродовж сторіччя.
Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затіню-
ючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар» — особливо в часи бездержавності
й аж
дотепер править нам за найвищу конституцію національного
духу.
Багато поетів страждали й гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації. І не
випадково вже в наші драматичні дні відважний син давнього вірменського
народу Сергій
Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: «Бо-
рітеся — поборете!» Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт на-
ростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на
Грушевського
й показуючи пальцем на яничарів, з убивчою силою проголошуватиме Шев-
ченкове: «Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські п’яні легіони паскудились…»
Справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок,
а не мелясна попса.
На странице продолжение текста.
Текло собі у лісі самотнє джерельце. Господарські руки одного доброго чоловіка облаштували там криничку. Посадили поруч деревце. Зробили зручну лавку. Втомлені подорожні протоптали стежку до кринички. У спекотну днину зупиняються, щоб напитися прохолодної водиці. Присісти та відпочити з дороги. Добрими словами згадати золоті руки того невідомого чоловіка. Він зробив затишним та корисним маленький куточок лісу.
У нашому лісі є криничка. Її облаштував хтось для подорожніх. Поблизу змайстрував невеликий столик та лавочку. Дуже приємно у спекотну пору відпочити у цьому затишному куточку ліса. Випити смачну прохолодну воду із лісової кринички. Подякувати в думках турботливому чоловікові, який подбав про інших.
Отже, бабуся господарює на кухні. Тут гамір, чути булькання чогось у каструлях, цокання годинника, дзенькіт тарілок, а серед всього цього моя бабуся. її не обходить цей гармидер. Для неї головне — спекти смачні пиріжки. Очі моєї бабусі рухаються швидко, ніби наказують рукам робити саме ту роботу, яка потрібна. Обличчя бабусі осяяне усмішкою, розрум'янилось, ніби на морозі. А руки, золоті руки моєї дорогої людини, рухаються так швидко, що я не встигаю за ними стежити.