Мені доводилося бувати в Києві у якості туриста багато разів, і кожний раз, відвідуючи столицю нашої країни, я не втомлююсь насолоджуватись прекрасною архітектурою цього величного міста з досить захоплюючою біографією. В Києві багато унікальних храмів, які приваблюють своєю пишністю та неповторними рисами, але з першого погляду запала в мою душу головна церква землі Руської часів Ярослава Мудрого, що була присвячена ним Софії, якій поклонялися стародавні Візантійці. Я достатньо цікавився історією нашої столиці, тому мені відомо багато історичних фактів, пов’язаних з розвитком Києва. Вивчаючи історію, я дізнався, що князь Ярослав довго та вдало правив Руською землею, тому його і прозвали Мудрим. Під цим ім’ям ще за життя він став відомий серед своїх підданих та в інших землях. Стараннями Ярослава Мудрого столиця Київської Русі стала не гірше Константинополя. При вході до міста князь збудував три кам’яні брили, найкрасивіша з яких отримала назву «Золоті ворота». Така назва з’явилася тому, що брила була вкрита позолоченою міддю. Дехто з сучасників князя натякав йому на марнотратство, мов, навіщо ця позолота, навіщо така розбудова? І навіщо таку велику церкву поставлено на пагорбі, звідки її було видно забагато миль до міста? Але мудрий князь Ярослав був вдалим правителем и прекрасно розумів, яке враження справляють на гостей столиці Золоті ворота. Він знав що робив, тому що ці ворота були лицем міста. Тому ж усі – і співвітчизники, і іноземці, і друзі, і вороги – нехай одразу бачать, який багатий, могутній та красивий наш Київ! Під час свого правління Ярослав Мудрий звів багато нових храмів, серед яких Георгіївський, що отримав свою назву в честь самого князя, бо його християнське ім’я було Георгій, та Іринівский – на честь дружини Ярослава, шведської принцеси Інгігерди, яку охрестили Іриною. А головну церкву столиці Русі Київської та всій землі руської, яка, незважаючи на історичні та природні катаклізми, дійшла до наших часів і дуже вразила мене своєю величністю та архітектурою, він назвав Софією. Собор було закладено на місці, яке і понині має велике історичне значення для нашого народу, бо на цій землі відбулася переможна битва киян з печенігами. Собору було відведене найвище в місті місце, тому перед мандрівником, незалежно від того, через яку б браму він не заходив до Києва, відкривався захоплюючий вид на багаття куполів Софійського собору. Софія Київська мала не тільки величний, а й живописний вид і гармонічно розросталася у висоту, с першого погляду вражаючи тих, хто бачив цей храм у перший раз. Стіни собору вже в той час, як і нині, біли вибілені, а цегла, з якої будувався храм, змішувались с рожевим каменем, що утворювало чудовий орнамент та прикрашало стіни Софії. Мозаїки Софії Київської на початку існування собору займали досить велику площу – майже шістсот сорок квадратних метрів. На превеликий жаль до нашого часу збереглося лише двісті шістдесят метрів цього унікального виду живопису, але й те що залишилось, вражає кожного з нас своєю красотою. На сьогоднішній день мозаїки Софійського собору є найбільшою пам’яткою монументального мозаїчного живопису, що збереглася до нашого часу у своїй первісній красі. А ось фрески храму збереглися набагато гірше ніж мозаїки, і по причині багаторазових реставрацій багатьом з них було задано непоправної шкоди. Майстерність сюжетів мозаїк та фресок вражає мене кожен раз, коли я маю можливість помилуватися цим шедевром зодчества та архітектури, який підкреслює витонченість біблейських сюжетів і складається в єдиний гармонічний ансамбль. Якщо зупинитись хоча б на хвилинку та замислитися над красотою Софії Київської, внутрішнє живописне вбрання цього собору та його зовнішні лінії навіюють мені думки влади земної і небесної, її непорушність та велич.
Вам не здається, що з мовленням та екологією у нас одні й ті самі проблеми? Обидва поняття потребують очистки від того, бруду, що накопичувався багатьма роками.
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними – ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
насолоджуватись прекрасною архітектурою цього величного міста з досить захоплюючою біографією. В Києві багато унікальних храмів,
які приваблюють своєю пишністю та неповторними рисами, але з першого погляду запала в мою душу головна церква землі Руської часів
Ярослава Мудрого, що була присвячена ним Софії, якій поклонялися стародавні Візантійці.
Я достатньо цікавився історією нашої столиці, тому мені відомо багато історичних фактів, пов’язаних з розвитком Києва. Вивчаючи
історію, я дізнався, що князь Ярослав довго та вдало правив Руською землею, тому його і прозвали Мудрим. Під цим ім’ям ще за
життя він став відомий серед своїх підданих та в інших землях. Стараннями Ярослава Мудрого столиця Київської Русі стала не гірше
Константинополя. При вході до міста князь збудував три кам’яні брили, найкрасивіша з яких отримала назву «Золоті ворота». Така назва
з’явилася тому, що брила була вкрита позолоченою міддю. Дехто з сучасників князя натякав йому на марнотратство, мов, навіщо ця
позолота, навіщо така розбудова? І навіщо таку велику церкву поставлено на пагорбі, звідки її було видно забагато миль до міста?
Але мудрий князь Ярослав був вдалим правителем и прекрасно розумів, яке враження справляють на гостей столиці Золоті ворота. Він
знав що робив, тому що ці ворота були лицем міста. Тому ж усі – і співвітчизники, і іноземці, і друзі, і вороги – нехай одразу бачать, який
багатий, могутній та красивий наш Київ!
Під час свого правління Ярослав Мудрий звів багато нових храмів, серед яких Георгіївський, що отримав свою назву в честь самого
князя, бо його християнське ім’я було Георгій, та Іринівский – на честь дружини Ярослава, шведської принцеси Інгігерди, яку охрестили
Іриною. А головну церкву столиці Русі Київської та всій землі руської, яка, незважаючи на історичні та природні катаклізми, дійшла до
наших часів і дуже вразила мене своєю величністю та архітектурою, він назвав Софією.
Собор було закладено на місці, яке і понині має велике історичне значення для нашого народу, бо на цій землі відбулася переможна
битва киян з печенігами. Собору було відведене найвище в місті місце, тому перед мандрівником, незалежно від того, через яку б браму
він не заходив до Києва, відкривався захоплюючий вид на багаття куполів Софійського собору.
Софія Київська мала не тільки величний, а й живописний вид і гармонічно розросталася у висоту, с першого погляду вражаючи тих, хто
бачив цей храм у перший раз. Стіни собору вже в той час, як і нині, біли вибілені, а цегла, з якої будувався храм, змішувались с рожевим
каменем, що утворювало чудовий орнамент та прикрашало стіни Софії. Мозаїки Софії Київської на початку існування собору займали
досить велику площу – майже шістсот сорок квадратних метрів. На превеликий жаль до нашого часу збереглося лише двісті шістдесят
метрів цього унікального виду живопису, але й те що залишилось, вражає кожного з нас своєю красотою. На сьогоднішній день мозаїки
Софійського собору є найбільшою пам’яткою монументального мозаїчного живопису, що збереглася до нашого часу у своїй первісній
красі. А ось фрески храму збереглися набагато гірше ніж мозаїки, і по причині багаторазових реставрацій багатьом з них було задано
непоправної шкоди.
Майстерність сюжетів мозаїк та фресок вражає мене кожен раз, коли я маю можливість помилуватися цим шедевром зодчества та
архітектури, який підкреслює витонченість біблейських сюжетів і складається в єдиний гармонічний ансамбль. Якщо зупинитись хоча б на
хвилинку та замислитися над красотою Софії Київської, внутрішнє живописне вбрання цього собору та його зовнішні лінії навіюють мені
думки влади земної і небесної, її непорушність та велич.
Вам не здається, що з мовленням та екологією у нас одні й ті самі проблеми? Обидва поняття потребують очистки від того, бруду, що накопичувався багатьма роками.
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними – ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.