Всем привет надо пороставлять знаки препинания тире двоеточия и т.д вот текст. Яка пре/ичудова ве/исна!
Чисте небо море блакиті м’/ьяке сонячне світло перша зелень
на де/иревах. Та майже прозора зелень чомусь хве/илює І/івана він
ди/евуючі/ись дивився й дивився/б на/неї. Де/ирева ще не/давно
похмурі й кострубаті стали мь/’які вони схожі на/хмари
світло/зеленого диму, що ось/ось здійме/ит/цься до/гори.
Коло Б/будинку Т/творчості І/іван спустився по/кручі до/низу
й не/наче опинився на без/слюдному острові. Хіба/що рівний
постійний гуркіт автомашин нагадував про/те, що цей острів
звідусюди оточенн/ний містом. Він ішов усе далі й далі по/кручі
машинн/ний гул ставав тихіший про/те не пропадав. Та про нього
можна забути не/згадувати бо тут/таки є справді царство при/ероди.
Під/тсвічене промінн/ням ясно сяяло молодесе/иньке листя
на/гілл/лі й звідусюди линув щеби/ет пташок. Пташинн/ні пісні
не/начеб/то від/ткри/евали йь/ому щось у його єстві якусь не/ясну
гли/ебину журливий щем. І він хотів що/б так три/евало довго.
Приємно було думати про/те, що не/всі від/тчутт/тя вже знайомі
йому як і не/всі відтінки старих від/тчутт/тів. А тому/то оче/ивидно
він ще не/розви/евається не/пізнав цей світ і самого себе до кінця…
У/все навколо пташині голоси сяянн/ня молодого листя
під/тбадьорли/ева свіжість квітневого повітря від/ткри/евались
перед/хлопцем по/новому. Від/ткри/евались в/одночас не/
втрачаючи/і своєї таємниці своєї с/зпоконвічної загадки. І І/іван
думав що ли/ебонь ні/хто не/в/змозі проникнути в
най/сокровенн/ніші тайники при/ероди. Йдучи/і по/між тихих
де/ирев на/Д/дніпровській кручі/и бачачи/і віддалік за/гілл/лям
не/аби/якої синяви річку могутній плин її води хлопець не/мов
зази/ерав не/тільки у/ве/исняну душу при/ероди а й у свою
ве/исняну душу в якій так само від/тби/евалися зміни.
Напиши по русскому и я сделаю
Яка пречудова весна!
Чисте небо, море блакиті, м’яке сонячне світло, перша зелень
на деревах. Та майже прозора зелень чомусь хвилює Івана, він
дивуючись дивився й дивився б на неї. Дерева, ще недавно
похмурі й кострубаті, стали м’які, вони схожі на хмари світло-зеленого диму, що здійметься дороги.
Коло Будинку Творчості Іван спустився по кручі донизу
й неначе опинився на безлюдному острові. Хіба що рівний
постійний гуркіт автомашин нагадував про те, що цей острів
звідусюди оточенний містом. Він ішов усе далі й далі по кручі,
машинний гул ставав тихіший проте не пропадав. Та про нього
можна забути, не згадувати, бо тут таки є справді царство природи.
Підсвічене промінням, ясно сяяло молодесенька листя
на гіллі й звідусюди линув щебет пташок. Пташинні пісні
неначебто відкривали йому щось у його єстві якусь не ясну
глибину журливий щем. І він хотів щоб так тривало довго.
Приємно було думати про те, що не всі відчуття вже знайомі
йому, як і не всі відтінки старих відчуттів. А тому-то очевидно,
він ще не розвивається не пізнав цей світ і самого себе до кінця…
У все навколо: пташині голоси, сяяння молодого листя,
підбадьорлива свіжість квітневого повітря відкривались
перед хлопцем по-новому. Відкривались водночас не
втрачаючи своєї таємниці своєї споконвічники загадки. І Іван
думав, що либонь ніхто невзмозі проникнути в
найсокровеніші тайники природи. Йдучи поміж тихих
дерев на дніпровській кручі, бачачи віддалік за гіллям
неабиякої синяви річку могутній плин її води, хлопець немов
зазирав не тільки у весняну душу природи, а й у свою
весняну душу, в якій так само відбивалися зміни.