-Я, мамо, бився з бугаєм…
- Ой, синку, нам городину вибило. Десь – то і наше поле пропало. Ми
загинули…- бідкалася, несучи його мати…
А він шептав:
- І я його подужав, мамо…- та й заснув у неї на руках.
- Ой, бідна моя головонько…- голосила жінка, думаючи своє і не слухаючи
його…
- Як там, мамо, моя квітка?
- Ой, не мороч голови, хоч би ти мені швидше піднявся, синку…
найдите междометия. В первом предложении написать части речи

Софіївка», яку називають «Уманським дивом», знахо­диться в стародавньому українському місті Умань. Напри­кінці XVIII ст. за наказом Ф. Потоцького на берегах річки Камінки було закладено чудовий парк. Так з’явилася «Софіїв­ка» — одна з видатних пам’яток садово-паркового мистецтва«Софіївка» нагадує своєрідну галерею картин, створених спіль­но природою і людиною, настільки майстерних, що важко виз­начити, кому з цих двох творців належить першість. Цей на­прочуд мальовничий куточок називають казковим — таке тут усе поетичне, вишукано-мистецьке. Є тут і Єлісейські поля, й англійський парк з колекцією рослин, завезених з багатьох країн світу. Кавказька гірка немов переносить нас у сонячну Грузію. Розкішні павільйони й альтанки, кам’яні гроти, кас­кади, підземний водяний тунель. Скрізь нас зачаровує срібляс­та симфонія води, зелена ошатність дерев і кущів.«Софіївка» чудова за будь-якої пори року. І тоді, коли вона у весняному цвітінні, запорошена рожево-білими пелюстками, і спекотного літнього дня, коли над галявами дібров виснуть аромати сухого різнотрав’я, а тінисті алеї кличуть у приємну прохолоду. І золотої осені, коли падає жовто-рожеве листя, а ранками іній засріблює пожухлі трави. Гарна вона і в зимове безгоміння, коли великий обмерзлий водоспад нагадує гігантський айсберг, а сірі крутолобі скелі одягають снігові шапки.Усі, хто бував у парку, захоплювалися його красою, оригінальністю й художньою довершеністю ландшафтних композицій, адже жодна з них не схожа на іншу.Дивлячись на цю неземну красу, важко уявити, що колись тут стримів лише лисий пагорб, поблизу якого протікала річ­ка Камінка. її береги були всіяні великими, хаотично розкида­ними гранітними каменями. Біля підніжжя пагорба росли дві дикі груші та декілька верб. А все навкруги було загромадже­не кам’яними брилами, вкритими мохом.

На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. Знайоме щось: чубок кучерями, щічки кругленькі...