Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько.
Мені приємно гати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з'явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності». Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з'являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір'їною.
Для мене це якесь чародійство: і пір'їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.
Здавна трудівники ділилися на майстрів та ремісників. Справжніх майстрів, тих, хто творив у своїй уяві, а потім втілював це у конкретній справі, менше. Проте необхідні й ремісники - сумлінні виконавці задумів інших. Думаю, що людиною творчої праці може бути не лише учений-книжник, дослідник якихось складник питань, а будь-яка людина, в якої є іскра Божого дару, талант, здатність до мислення, уяви, фантазії, мрії і її втілення. Такий, на мою думку, майстер Яким Погребняк. Він не міг погодитися одразу на зведення храму за якимось зразком (як скрізь!), він повинен був уявити собі, побудувати цю споруду в думках, «побачити її», «відчути» і тільки тоді приступати до роботи. В результаті тяжких душевних мук прийшло до майстра натхнення, він побачив «свій» храм - «веселий, сонячний храм із соснових дощок» з мідними, а може, й «золотими дзвонами». Стати Майстром, людиною-творцем нелегко. Тут потрібні і талант, і натхнення, і величезна праця над собою. Не в кожного вистачає сили для цього. Але хто все-таки наважується досягти слави Майстра, той має велику винагороду - душевну радість, задоволення, гордість і, головне, пошану від людей, їхню вдячність. А що може бути кращим у житті!
Мені приємно гати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з'явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності». Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з'являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір'їною.
Для мене це якесь чародійство: і пір'їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.