Зрада… Чи не найболючіше, що може трапитися в житті людини. Зрада – це майже як смерть. Смерть довіри та близькості. Зрада – то ніби навмисне приниження близької людини.Що саме є зрадою? Адже всі ми часом обманюємо близьку людину, але зазвичай то не є зрада, лише спроба не образити або небажання посваритися. На мою думку, зрада – це свідомий обман очікувань людини на рахунок тебе. Наприклад, ти впевнюєш того, хто вважає тебе другом, що обов’язково підеш з ним до лікарні, бо він дуже хвилюється, але вже в той момент знаєш, що нікуди не підеш та навіть не попередиш. Тобто зрада – це свідома брехня про те, що людина може на тебе розраховувати.Так у всьому – у дружбі, коханні, на роботі – у будь-яких стосунках між людьми. Рано чи пізно, про зраду стає відомо, і зрадженій людині буде дуже боляче, бо вона знатиме, що довгий час до неї ставилися нещиро.Чому люди зраджують? Мабуть, на те існують дві основні причини. Перша – людині байдуже, що іншому буде боляче. А друга – в неї бракне сміливості сказати прямо, що вона більше не кохає або не хоче спілкуватися якраз через те, що боїться зробити боляче небайдужій людині, з якою не хоче продовжувати стосунки.Кажуть, найгірша зрада – то зрада самого себе, своїх поглядів та бажань. Людина ставить свої справжні потреби нижче тих, що нав’язують їй ззовні. Відмовившись від себе, можна отримати гроші, популярність або ще щось, але якщо це насправді не те, чого ти хочеш, який в них сенс?Зрадники жили у всі часи. Часто знаходилися люди, які заради власної вигоди відчиняли браму рідного міста ворогам. Та мені здається, це правда, що на чужому нещасті щастя не збудувати. Завжди важко судити про такі поняття як зрада. Можливо, у людей є виправдання за зраду, проте душевний біль зрадженої людини буде жити в її серці завжди. Та ніхто й не каже, що життя – проста штука. Я сподіваюся, що чесність і щирість у стосунках між людьми допомагають уникнути зрад.
Я багато разів придивлявся до того, як відповідально моя бабуся ставиться до роботи. Але найбільше мені подобалось гати за випіканням пиріжків. У неї якесь особливе ставлення до хліба. Мабуть, це тому, що під час голоду вона не їла вдосталь хліба.
Отже, бабуся господарює на кухні. Тут гамір, чути булькання чогось у каструлях, цокання годинника, дзенькіт тарілок, а серед всього цього моя бабуся. її не обходить цей гармидер. Для неї головне — спекти смачні пиріжки. Очі моєї бабусі рухаються швидко, ніби наказують рукам робити саме ту роботу, яка потрібна. Обличчя бабусі осяяне усмішкою, розрум'янилось, ніби на морозі. А руки, золоті руки моєї дорогої людини, рухаються так швидко, що я не встигаю за ними стежити.
Спочатку бабуся замішує тісто, додаючи в нього дріжджі, яйця, цукор, масло, борошно, молоко. Вона вимішує тісто ложкою, тоді руками, а потім смішно б'є тісто кулачками та об стіл. Вимішане тісто кладе у дерев'яну діжу, щоб підходило. Вона каже, що у дерев'яній діжі тісто пахне смачніше, бо там живе давній дух предків. Поки тісто підходить, бабуся готує начинку для пиріжків: капусту, товчений горох, ягоди вишні, мак. Від швидкої роботи на обличчі у бабусі виступають крапельки поту, але вона на це не звертає увагу. Вона не стомлюється, бо хіба ж можна втомитись від улюбленої справи?
Мені подобається гати, як росте тісто у діжі, а іноді аж вилізає звідти. Ось тісто вже готове. Бабуся виробляє невеликі формочки пиріжків, кладе в них начинку і викладає на змазані олією листи. Треба почекати, щоб пиріжки підійшли. Потім бабуся змазує пиріжки збитим яйцем і ставить їх у піч. Перед цим піч витоплена до певної температури. Закриває піч заслінкою і чекає десь хвилин 15—20. Ось тепер вона може трошки відпочити. Я так люблю ці хвилини. Моя бабуся лагідно посміхається, гладить мене по голівці, ніби маленького, а інколи ще й пісню співає. І таким теплом, радістю віє від неї, що я забуваю про всі свої невдачі, і теж чекаю пиріжків. І от прийшов довгоочікуваний час. Бабуся бере лопату, дістає нею листи. На столі, застеленому білою тканиною, вона викладає пиріжки. Накриває їх теж біленькою тканиною. Я завжди дивувався, для чого це? Але моя втіха, моя бабуся таємниче мені шепоче: "Не займай, встигнеш, хай пиріжечки вільно подихають, відпочинуть". Так воно і є. Пиріжки духмяні, м'якенькі, так і ваблять до себе.
Урочиста хвилина настала. Вся сім'я сідає за стіл. На центральному місці — наша бабуся. Ми чекаємо, поки вона візьме першою пиріжок, а тоді вже вся наша родина. Справжнє задоволення — їсти ці пиріжки. Вони виготовлені найдорожчими у світі руками — бабусиними. Ці пиріжки дають нам силу, розум. Мені дуже подобаються пиріжки, випечені бабусею. Мені завжди хотілося готувати так, як моя бабуся.
Честь і хвала рукам, що пахнуть хлібом. Низький уклін вам, моя бабусе.
Отже, бабуся господарює на кухні. Тут гамір, чути булькання чогось у каструлях, цокання годинника, дзенькіт тарілок, а серед всього цього моя бабуся. її не обходить цей гармидер. Для неї головне — спекти смачні пиріжки. Очі моєї бабусі рухаються швидко, ніби наказують рукам робити саме ту роботу, яка потрібна. Обличчя бабусі осяяне усмішкою, розрум'янилось, ніби на морозі. А руки, золоті руки моєї дорогої людини, рухаються так швидко, що я не встигаю за ними стежити.
Спочатку бабуся замішує тісто, додаючи в нього дріжджі, яйця, цукор, масло, борошно, молоко. Вона вимішує тісто ложкою, тоді руками, а потім смішно б'є тісто кулачками та об стіл. Вимішане тісто кладе у дерев'яну діжу, щоб підходило. Вона каже, що у дерев'яній діжі тісто пахне смачніше, бо там живе давній дух предків. Поки тісто підходить, бабуся готує начинку для пиріжків: капусту, товчений горох, ягоди вишні, мак. Від швидкої роботи на обличчі у бабусі виступають крапельки поту, але вона на це не звертає увагу. Вона не стомлюється, бо хіба ж можна втомитись від улюбленої справи?
Мені подобається гати, як росте тісто у діжі, а іноді аж вилізає звідти. Ось тісто вже готове. Бабуся виробляє невеликі формочки пиріжків, кладе в них начинку і викладає на змазані олією листи. Треба почекати, щоб пиріжки підійшли. Потім бабуся змазує пиріжки збитим яйцем і ставить їх у піч. Перед цим піч витоплена до певної температури. Закриває піч заслінкою і чекає десь хвилин 15—20. Ось тепер вона може трошки відпочити. Я так люблю ці хвилини. Моя бабуся лагідно посміхається, гладить мене по голівці, ніби маленького, а інколи ще й пісню співає. І таким теплом, радістю віє від неї, що я забуваю про всі свої невдачі, і теж чекаю пиріжків. І от прийшов довгоочікуваний час. Бабуся бере лопату, дістає нею листи. На столі, застеленому білою тканиною, вона викладає пиріжки. Накриває їх теж біленькою тканиною. Я завжди дивувався, для чого це? Але моя втіха, моя бабуся таємниче мені шепоче: "Не займай, встигнеш, хай пиріжечки вільно подихають, відпочинуть". Так воно і є. Пиріжки духмяні, м'якенькі, так і ваблять до себе.
Урочиста хвилина настала. Вся сім'я сідає за стіл. На центральному місці — наша бабуся. Ми чекаємо, поки вона візьме першою пиріжок, а тоді вже вся наша родина. Справжнє задоволення — їсти ці пиріжки. Вони виготовлені найдорожчими у світі руками — бабусиними. Ці пиріжки дають нам силу, розум. Мені дуже подобаються пиріжки, випечені бабусею. Мені завжди хотілося готувати так, як моя бабуся.
Честь і хвала рукам, що пахнуть хлібом. Низький уклін вам, моя бабусе.