От прототипа Дефо взял не только внешнюю ситуацию, но и средство преодолеть ужас одиночества — обращение к Богу.
При этом со взглядом на учение Христа и у Дефо, и у его героя все, мягко говоря, неоднозначно. Они исповедовали кальвинизм в одной из его вариаций. То есть верили в своего рода предопределение: если ты человек, изначально благословенный свыше, то тебе везет, все у тебя получается, а вот неуспешным людям (и даже народам!) стоит крепко усомниться вообще в своей возможности быть Для нас, православных христиан, подобные взгляды очень далеки от сути Благой Вести.
Конечно, говорить о подобных богословских и моральных проблемах «Робинзона Крузо» можно тогда, когда мы знаем, как и о чем на самом деле писал Дефо свой роман. А в нашей стране, как уже говорилось, узнать это не всегда было или даже возможно.
Чтобы восполнить наиболее заметные пробелы в нашем представлении о «Робинзоне Крузо», «Фома» по подробно рассказать о романе и его авторе Виктора Симакова, кандидата филологических наук, учителя русского языка и литературы школы №1315 (Москва).
Дважды вранье — или эффективный пиар
Даниэль Дефо представляется, на первый взгляд, автором одной великой книги — «Робинзон Крузо». Приглядевшись, мы поймем, что это не совсем так: примерно за пять лет (1719–1724) он выпустил друг за другом около десятка беллетристических книг, по-своему важных: к примеру, «Роксана» (1724) стала на долгие годы образцом уголовного романа, а «Дневник чумного года» (1722) повлиял на творчество Гарсиа Маркеса. И все ж «Робинзон Крузо», как «Одиссея», «Божественная комедия», «Дон Кихот», — это совсем иной уровень известности и основание для долгой культурной рефлексии. Робинзон стал мифом, титаном, вечным образом в искусстве.
25 апреля 1719 года в лондонских книжных лавках появилась книга с многословным названием — «Жизнь, необыкновенные и удивительные приключения Робинзона Крузо, моряка из Йорка, прожившего 28 лет в полном одиночестве на необитаемом острове у берегов Америки близ устьев реки Ориноко, куда он был выброшен кораблекрушением, во время которого весь экипаж корабля, кроме него, погиб, с изложением его неожиданного освобождения пиратами; написанные им самим». В оригинальном английском названии — 65 слов. Этот заголовок — еще и толковая аннотация к книге: какой читатель её не купит, если на обложке — Америка и пираты, приключения и кораблекрушение, река с загадочным названием и необитаемый остров. А еще — небольшое вранье: на двадцать четвертом году «полное одиночество» кончилось, появился Пятница.
Второе вранье серьезнее: Робинзон Крузо написал книгу не сам, он — плод воображения автора, намеренно не упомянувшего себя на обложке книги. Ради хороших продаж он выдал фикшн (художественный вымысел) за нон-фикшн (то есть документалистику), стилизовав роман под мемуары. Расчет сработал, тираж был распродан мгновенно, хотя книжка стоила пять шиллингов — как парадный костюм джентльмена.
Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…
Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?
Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна – моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.
Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.
У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.
А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.
Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.
Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».
Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.
От прототипа Дефо взял не только внешнюю ситуацию, но и средство преодолеть ужас одиночества — обращение к Богу.
При этом со взглядом на учение Христа и у Дефо, и у его героя все, мягко говоря, неоднозначно. Они исповедовали кальвинизм в одной из его вариаций. То есть верили в своего рода предопределение: если ты человек, изначально благословенный свыше, то тебе везет, все у тебя получается, а вот неуспешным людям (и даже народам!) стоит крепко усомниться вообще в своей возможности быть Для нас, православных христиан, подобные взгляды очень далеки от сути Благой Вести.
Конечно, говорить о подобных богословских и моральных проблемах «Робинзона Крузо» можно тогда, когда мы знаем, как и о чем на самом деле писал Дефо свой роман. А в нашей стране, как уже говорилось, узнать это не всегда было или даже возможно.
Чтобы восполнить наиболее заметные пробелы в нашем представлении о «Робинзоне Крузо», «Фома» по подробно рассказать о романе и его авторе Виктора Симакова, кандидата филологических наук, учителя русского языка и литературы школы №1315 (Москва).
Дважды вранье — или эффективный пиар
Даниэль Дефо представляется, на первый взгляд, автором одной великой книги — «Робинзон Крузо». Приглядевшись, мы поймем, что это не совсем так: примерно за пять лет (1719–1724) он выпустил друг за другом около десятка беллетристических книг, по-своему важных: к примеру, «Роксана» (1724) стала на долгие годы образцом уголовного романа, а «Дневник чумного года» (1722) повлиял на творчество Гарсиа Маркеса. И все ж «Робинзон Крузо», как «Одиссея», «Божественная комедия», «Дон Кихот», — это совсем иной уровень известности и основание для долгой культурной рефлексии. Робинзон стал мифом, титаном, вечным образом в искусстве.
25 апреля 1719 года в лондонских книжных лавках появилась книга с многословным названием — «Жизнь, необыкновенные и удивительные приключения Робинзона Крузо, моряка из Йорка, прожившего 28 лет в полном одиночестве на необитаемом острове у берегов Америки близ устьев реки Ориноко, куда он был выброшен кораблекрушением, во время которого весь экипаж корабля, кроме него, погиб, с изложением его неожиданного освобождения пиратами; написанные им самим». В оригинальном английском названии — 65 слов. Этот заголовок — еще и толковая аннотация к книге: какой читатель её не купит, если на обложке — Америка и пираты, приключения и кораблекрушение, река с загадочным названием и необитаемый остров. А еще — небольшое вранье: на двадцать четвертом году «полное одиночество» кончилось, появился Пятница.
Второе вранье серьезнее: Робинзон Крузо написал книгу не сам, он — плод воображения автора, намеренно не упомянувшего себя на обложке книги. Ради хороших продаж он выдал фикшн (художественный вымысел) за нон-фикшн (то есть документалистику), стилизовав роман под мемуары. Расчет сработал, тираж был распродан мгновенно, хотя книжка стоила пять шиллингов — как парадный костюм джентльмена.
Відповідь:
Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…
Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?
Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна – моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.
Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.
У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.
А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.
Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.
Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».
Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.
Пояснення: