Оцініть справедливість судження: Африканці значно відставали у своєму розвитку від народів Європи Америки й Азії але вони міцно тримали долю у своїх руках і в середині 19 ст европейські володіння займали лише 5 % території Африки
Алекса́ндр Македо́нский (Александр III Великий, др.-греч. Ἀλέξανδρος Γ' ὁ Μέγας; предположительно 20/23 июля или 6/10 октября 356 года до н. э, Пелла — 10/13 июня 323 года до н. э, Вавилон) — царь Древней Македонии из династии Аргеадов (с 336 года до н. э.), выдающийся полководец, создатель мировой державы, распавшейся после его смерти. Взойдя на престол в возрасте 20 лет после гибели отца, Филиппа II, он подавил восстание фракийцев и заново подчинил Грецию, где были разрушены мятежные Фивы. В 334 году до н. э. Александр переправился в Малую Азию, начав таким образом войну с Персидской державой. При Гранике он разгромил сатрапов, а при Иссе (333 год до н. э.) — самого царя Дария III, после чего подчинил Сирию, Палестину и Египет. В 331 году до н. э. при Гавгамелах в Месопотамии Александр одержал решающую победу. Дарий позже был убит; Александр, заняв внутренние районы Персии, принял титул «царь Азии», окружил себя представителями восточной знати и начал думать о завоевании мира. За три года (329—326 годы до н. э.) он завоевал Среднюю Азию. Вторгнувшись в Индию, царь и там начал одерживать победы, но его армия, утомлённая долгим походом, взбунтовалась, так что Александру пришлось повернуть назад. В 324 году до н. э. он прибыл в Вавилон, ставший его столицей. Уже в следующем году, во время подготовки к походу в Аравию, Александр умер в возрасте 32 лет.
Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й водночас причиною зазіхання на них сусідів.
Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх північно-східних сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці.
Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. становили селяни, які здавна працювали на землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. селяни становили тут більшість.
Українці здавна займалися землеробством, скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.
У землеробстві зберігалася трипільна система. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за до коси й серпа.
У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. На Півдні випасали отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.
Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняхів і кукурудзи, що були завезені до України з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширилися й на інші регіони. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом».
Невід’ємним складником українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладали їх при монастирях і поміщицьких маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград.
Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію у бджільництві здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамковий вулик.
Упродовж XIX ст. риба, як і раніше, посідала чільне місце у харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тараню тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.
Поселення й житло
Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX століття».
Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. На початку XIX ст. у Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні. Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін.
У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. їх вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі.
Кожне місто складалося з центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звісно, базари.
Алекса́ндр Македо́нский (Александр III Великий, др.-греч. Ἀλέξανδρος Γ' ὁ Μέγας; предположительно 20/23 июля или 6/10 октября 356 года до н. э, Пелла — 10/13 июня 323 года до н. э, Вавилон) — царь Древней Македонии из династии Аргеадов (с 336 года до н. э.), выдающийся полководец, создатель мировой державы, распавшейся после его смерти. Взойдя на престол в возрасте 20 лет после гибели отца, Филиппа II, он подавил восстание фракийцев и заново подчинил Грецию, где были разрушены мятежные Фивы. В 334 году до н. э. Александр переправился в Малую Азию, начав таким образом войну с Персидской державой. При Гранике он разгромил сатрапов, а при Иссе (333 год до н. э.) — самого царя Дария III, после чего подчинил Сирию, Палестину и Египет. В 331 году до н. э. при Гавгамелах в Месопотамии Александр одержал решающую победу. Дарий позже был убит; Александр, заняв внутренние районы Персии, принял титул «царь Азии», окружил себя представителями восточной знати и начал думать о завоевании мира. За три года (329—326 годы до н. э.) он завоевал Среднюю Азию. Вторгнувшись в Индию, царь и там начал одерживать победы, но его армия, утомлённая долгим походом, взбунтовалась, так что Александру пришлось повернуть назад. В 324 году до н. э. он прибыл в Вавилон, ставший его столицей. Уже в следующем году, во время подготовки к походу в Аравию, Александр умер в возрасте 32 лет.
Людина і довкілля
Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й водночас причиною зазіхання на них сусідів.
Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх північно-східних сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці.
Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. становили селяни, які здавна працювали на землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. селяни становили тут більшість.
Українці здавна займалися землеробством, скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.
У землеробстві зберігалася трипільна система. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за до коси й серпа.
У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. На Півдні випасали отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.
Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняхів і кукурудзи, що були завезені до України з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширилися й на інші регіони. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом».
Невід’ємним складником українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладали їх при монастирях і поміщицьких маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград.
Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію у бджільництві здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамковий вулик.
Упродовж XIX ст. риба, як і раніше, посідала чільне місце у харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тараню тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.
Поселення й житло
Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX століття».
Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. На початку XIX ст. у Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні. Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін.
У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. їх вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі.
Кожне місто складалося з центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звісно, базари.