Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
Хозяйка Медной горы - хранительница драгоценных пород и камней, иногда предстает перед людьми в виде прекрасной женщины, а порой - в виде ящерицы в короне.
Хозяйка, жившая в Медной горе, происходит от образа Богини-матери. Богиня, по преданиям финно-угров, жила в горе, и там у нее было дерево, на котором висели души не рожденных еще людей, зверей и птиц. Богиня в русских поверьях превратилась в Хозяйку, а дерево – в Каменный цветок.
Существует так же гипотеза, что это преломленный народным сознанием образ богини Венеры, знаком которой на протяжении нескольких десятков лет в XVIII веке клеймилась полевская медь.
Образ Хозяйки горы стал олицетворением мощи, богатства и красоты недр Уральских гор, которые раскрываются полностью только перед лучшими рабочими и мастерами. Хозяйка Медной горы не только хранительница сокровищ, но и покровительница смелых, мужественных, творчески одаренных людей.
Отношения Медной горы Хозяйки с людьми определяются особыми условиями, так называемыми запретами. Одним из них был запрет женщине спускаться в шахту, во владения Хозяйки. Другим - не жениться молодцу, который хочет обрести ее покровительство. Не случайно рабочие побаивались Хозяйку и избегали встреч с ней.
Образ стал популярным после издания П. П. Бажовым сборника сказов «Малахитовая шкатулка». В сказе «Каменный цветок» с Хозяйкой Медной горы встречается мастер Данила, которому та раскрыть свой талант
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
Хозяйка Медной горы - хранительница драгоценных пород и камней, иногда предстает перед людьми в виде прекрасной женщины, а порой - в виде ящерицы в короне.
Хозяйка, жившая в Медной горе, происходит от образа Богини-матери. Богиня, по преданиям финно-угров, жила в горе, и там у нее было дерево, на котором висели души не рожденных еще людей, зверей и птиц. Богиня в русских поверьях превратилась в Хозяйку, а дерево – в Каменный цветок.
Существует так же гипотеза, что это преломленный народным сознанием образ богини Венеры, знаком которой на протяжении нескольких десятков лет в XVIII веке клеймилась полевская медь.
Образ Хозяйки горы стал олицетворением мощи, богатства и красоты недр Уральских гор, которые раскрываются полностью только перед лучшими рабочими и мастерами. Хозяйка Медной горы не только хранительница сокровищ, но и покровительница смелых, мужественных, творчески одаренных людей.
Отношения Медной горы Хозяйки с людьми определяются особыми условиями, так называемыми запретами. Одним из них был запрет женщине спускаться в шахту, во владения Хозяйки. Другим - не жениться молодцу, который хочет обрести ее покровительство. Не случайно рабочие побаивались Хозяйку и избегали встреч с ней.
Образ стал популярным после издания П. П. Бажовым сборника сказов «Малахитовая шкатулка». В сказе «Каменный цветок» с Хозяйкой Медной горы встречается мастер Данила, которому та раскрыть свой талант