Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
Эпоха Отечественной войны 1812 года оказала огромное влияние на развитие национальной культуры. Патриотический подъем, охвативший все русское общество, пробудил интерес ко всему отечественному, народному, к истории России. С этой эпохой связано начало развития реалистического направления в литературе и искусстве. Под её воздействием формировалось мировоззрение А. С. Пушкина, М. И. Глинки, их современников.
События 1812 года получили достойное отражение в поэзии и прозе, музыке и изобразительном искусстве. Подвиг народа, тема Родины, так сильно зазвучавшая тогда, вдохновляли и вдохновляют поэтов, писателей, художников, музыкантов.
1. 1 Клятву верности держали.JPG«Клятву верности сдержали» : 1812 год в русской литературе. – М. : Московский рабочий, 1987. – 477 с.
175 лет со времени победы русского народа над наполеоновской армией в Отечественной войне 1812 года. Этот подвиг, храбрость, проявленная русскими солдатами в сражениях под Бородином, Тарутином, Малоярославцем, воспеты лучшими нашими писателями и поэтами.
Повествования о событиях двенадцатого года входили в литературу скромно, начиная с малых форм. Сначала это были анекдоты, непритязательные «рассказы об особенном и любопытном случае», целью которых было сообщить современникам о славных подвигах «россиян» на бранных полях Отечественной войны и сохранить эти деяния для потомства.
Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
Эпоха Отечественной войны 1812 года оказала огромное влияние на развитие национальной культуры. Патриотический подъем, охвативший все русское общество, пробудил интерес ко всему отечественному, народному, к истории России. С этой эпохой связано начало развития реалистического направления в литературе и искусстве. Под её воздействием формировалось мировоззрение А. С. Пушкина, М. И. Глинки, их современников.
События 1812 года получили достойное отражение в поэзии и прозе, музыке и изобразительном искусстве. Подвиг народа, тема Родины, так сильно зазвучавшая тогда, вдохновляли и вдохновляют поэтов, писателей, художников, музыкантов.
1. 1 Клятву верности держали.JPG«Клятву верности сдержали» : 1812 год в русской литературе. – М. : Московский рабочий, 1987. – 477 с.
175 лет со времени победы русского народа над наполеоновской армией в Отечественной войне 1812 года. Этот подвиг, храбрость, проявленная русскими солдатами в сражениях под Бородином, Тарутином, Малоярославцем, воспеты лучшими нашими писателями и поэтами.
Повествования о событиях двенадцатого года входили в литературу скромно, начиная с малых форм. Сначала это были анекдоты, непритязательные «рассказы об особенном и любопытном случае», целью которых было сообщить современникам о славных подвигах «россиян» на бранных полях Отечественной войны и сохранить эти деяния для потомства.