Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
1)В Рассказе писатель пишит о своём детстве,которое безрадостно в эпоху послереволюционной России.
Мальчик по имени Володя,живёт не сказать,что хорошо,но покрайней мере всегда сыт,а на улице умирают голодные "куркули" (так там называли «живущих» в березнячке).Однажды он видит,как на его глазах один из куркулей,перед смертю хватается за берёзу,начинает её царапать и пытаясь сказать слово,начинает хрипеть и изо рта течёт пена.Он начинает подкармливать некоторых куркулей.Но со временм их становится всё больше и больше.Мальчик уже не может прокормить всех.И вот как то раз,когда он возвращается домой,на дороге его ждёт толпа куркулей и все просят,что бы Володя их накормил.Мальчик не выдерживает психического давления,начинает плакать и кричит"Уходите!Уходите,cволочи!Никого сюда больше не приходите!"Куркули расходятся.Но мальчика начинает грызть совесть.Он считает,что "съедает"за день несколько жизней.И вот появляется голодная,худая,линяющая собака,до которой никому нет дела.И володя начинает кормить её,точнее "кормить свою совесть".
2)Каждый может понять по разному мысль автора,вот мой вариант.Невозможно жить,когда тебя каждый день "пожирает" совесть,поэтому человек пытается,любыми путями затушить её.Пусть даже так,как этот мальчик,но всё же он считал,что ,хоть кому то.Пусть не людям,но какая разница кому нужна всем,кто в ней нуждается,и не важно человек это или животное
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
1)В Рассказе писатель пишит о своём детстве,которое безрадостно в эпоху послереволюционной России.
Мальчик по имени Володя,живёт не сказать,что хорошо,но покрайней мере всегда сыт,а на улице умирают голодные "куркули" (так там называли «живущих» в березнячке).Однажды он видит,как на его глазах один из куркулей,перед смертю хватается за берёзу,начинает её царапать и пытаясь сказать слово,начинает хрипеть и изо рта течёт пена.Он начинает подкармливать некоторых куркулей.Но со временм их становится всё больше и больше.Мальчик уже не может прокормить всех.И вот как то раз,когда он возвращается домой,на дороге его ждёт толпа куркулей и все просят,что бы Володя их накормил.Мальчик не выдерживает психического давления,начинает плакать и кричит"Уходите!Уходите,cволочи!Никого сюда больше не приходите!"Куркули расходятся.Но мальчика начинает грызть совесть.Он считает,что "съедает"за день несколько жизней.И вот появляется голодная,худая,линяющая собака,до которой никому нет дела.И володя начинает кормить её,точнее "кормить свою совесть".
2)Каждый может понять по разному мысль автора,вот мой вариант.Невозможно жить,когда тебя каждый день "пожирает" совесть,поэтому человек пытается,любыми путями затушить её.Пусть даже так,как этот мальчик,но всё же он считал,что ,хоть кому то.Пусть не людям,но какая разница кому нужна всем,кто в ней нуждается,и не важно человек это или животное