Чому з часом люди перестали вірити в богів сонця зими блискавки тощо

Українська «химерна проза» Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці україн­ської літератури 70-80 pp. XX ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному» (1983), охоплюючи широкий простір справді неординарних спа­лахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народ­них уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскріз­ним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчу­вається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і без­ліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дило­гію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий опові­дач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумов­лює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибо­кої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтма­това, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І.П. Котля­ревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про націо­нальні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запо­зичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим цьому явищу є і сам термін «химерний».Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософ­ськими роздумами, художньою умовністю.Ознаки химерної прози:1.    Використання міфів.2.     Міф не має хронотопу.3.     Присутність химерних образів.4.     Межа між світом реальним та ірреальним стерта.

Спільне і відмінне у художній манері Івана-Нечуя Левицького і Панаса Мирного  

"Кайдашева сім'я" I. С. Нечуя-Левицького в контексті української прози середини XIX ст. 


Вивчаючи творчість найвидатніших українських письменників, слід усвідомити, що історія літератури – це не зібрання розрізнених фактів і явищ, а зумовлений особливос¬тями історичного розвитку суспільного життя закономірний процес, у якому органічно поєднуються традиції і новаторство. Літературний процес визначається також внутрішніми законами художньої творчості, і це потрібно розкривати школярам під час аналізу тих чи тих явищ мистецтва слова. 
Одне з важливих завдань словесника – чітко окреслити мистецьку індивідуальність письменника, визначити роль його художнього набут¬ку. Це можна зробити лише в контексті творчості інших письменників, що виступали в такому ж жанрі. Тому вже на початку розгляду худож¬ньої спадщини І. Нечуя-Левицького вчитель має сказати, що нового, порівняно зі своїми попередниками, вніс видатний письменник у роз¬виток української реалістичної прози, наскільки злободенною і новою була проблематика його творів, які характерні особливості його худож¬ньої манери. 
На першому ж уроці наведемо окремі висловлювання І. Франка зі статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)», написаної з нагоди відзна¬чення передовою громадськістю 35-річного ювілею літературної діяльності автора «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім'ї». Великий критик визначає місце І. Нечуя-Левицького в історії духовного життя останніх десятиріч XIX віку, об'єктивно характеризує сильні і слабкі сторони таланту письменника, оцінює його внесок у скарбницю української демократичної культури, роль у суспільній боротьбі свого часу. Характеризуючи художню досконалість прози І. Нечуя-Левицького, І. Франко назвав його «артистом», «творцем живих типів», відзначив уміння письменника гати і майстерно передавати художнім словом: «Ів. Левицький – се великий артист зору, се коло¬сальне, всеобіймаюче око тої [Правобережної] України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівняною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і пе редати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само»