Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, намагався зазирнути у майбутнє.. Це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох. Її краса і художня довершеність захоплюють і дивують, викликають повагу і гордість за український народ, його славетну історію. Знайомлячись із творами українського героїчного епосу, можна переконатися, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свідчать і легенди («Як Сірко переміг татар»), і балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), і думи, і пісні, і навіть казки («Яйце-райце», «Іван — мужичий син»). Безперечно, всі вони є не лише джерелом інформації про історичні події, а одним з найважливіших джерел історичної та національної самосвідомості народу.
Українські народні думи героїчного змісту та, історичні пісні становлять художній літопис історії українського народу. Цей літопис не завжди документально точний, бо містить у собі елементи художнього вимислу, ліричні відступи, народно-філософські узагальнення тощо. Однак події у ньому більшою мірою хронологічно окреслені. І думи, й історичні пісні відображають історію народу в художніх образах, які допомагають чіткіше збагнути значимість зображуваних подій. Українці у своїх думах і піснях із захопленням зверталися до часів Запорозької Січі.
Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Не можна не помітити ознак оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду Визвольної війни 1648-1654 pp., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його бойовим соратникам: Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. На боротьбу вставали справжні герої, лицарі-козаки, такі, як Перебийніс, що «лядськую славу загнав під лаву», або Богдан Хмельницький:
На мій погляд у творі більше змальовано почуття Соломії до Остапа. Вона ладна була заради нього йти хоч на край світу. А от про почуття Остапа до Соломії, то сказано так, ніби Остап соромиться зізнатися у своїх почуттях. Але саме про Соломію Остап думає у найважчі хвилини свого життя. Наприклад:
"Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана.. " (коли Остап втікає з села).
"одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана панового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?.." (мрії Остапа про те, як він визволить Соломію від від нелюба і вразить її своїми подвигами)
"Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію" (не залишив її у біді під час переправи через Дунай)
"Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. ... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію... " (думки Остапа у плавнях)
"Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці " (під час хвороби Остап не відпускав Соломію від себе)
"Чорт зна, як гуляють, немов п'яні", — думав він та згадував музики у своїм селі, що наймав колись Соломії. (тобто, Остап залицявся до Соломії).
Наскільки Остап кохав Соломію можна зрозуміти лише з останніх рядків твору: "— Отак вона мене часто кличе,— оповідає —дід людям, що інколи заходять у сторожку.— Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею..."
Українські народні думи героїчного змісту та, історичні пісні становлять художній літопис історії українського народу. Цей літопис не завжди документально точний, бо містить у собі елементи художнього вимислу, ліричні відступи, народно-філософські узагальнення тощо. Однак події у ньому більшою мірою хронологічно окреслені. І думи, й історичні пісні відображають історію народу в художніх образах, які допомагають чіткіше збагнути значимість зображуваних подій. Українці у своїх думах і піснях із захопленням зверталися до часів Запорозької Січі.
Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Не можна не помітити ознак оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду Визвольної війни 1648-1654 pp., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його бойовим соратникам: Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. На боротьбу вставали справжні герої, лицарі-козаки, такі, як Перебийніс, що «лядськую славу загнав під лаву», або Богдан Хмельницький:
Гей, поїхав Хмельницький із Жовтого броду.
Гей, не один лях лежить головою в воду.
Відповідь:
На мій погляд у творі більше змальовано почуття Соломії до Остапа. Вона ладна була заради нього йти хоч на край світу. А от про почуття Остапа до Соломії, то сказано так, ніби Остап соромиться зізнатися у своїх почуттях. Але саме про Соломію Остап думає у найважчі хвилини свого життя. Наприклад:
"Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана.. " (коли Остап втікає з села).
"одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана панового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?.." (мрії Остапа про те, як він визволить Соломію від від нелюба і вразить її своїми подвигами)
"Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію" (не залишив її у біді під час переправи через Дунай)
"Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. ... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію... " (думки Остапа у плавнях)
"Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці " (під час хвороби Остап не відпускав Соломію від себе)
"Чорт зна, як гуляють, немов п'яні", — думав він та згадував музики у своїм селі, що наймав колись Соломії. (тобто, Остап залицявся до Соломії).
Наскільки Остап кохав Соломію можна зрозуміти лише з останніх рядків твору: "— Отак вона мене часто кличе,— оповідає —дід людям, що інколи заходять у сторожку.— Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею..."
Пояснення: