Великий вплив на Михайлика мала мати, яку він дуже любив, до мови якої весь час прислухався. Мати ріднилася з природою: вона дослухалася до неба, до землі, до схлипування роси. Увага до всього доброго, красивого перейшла Михайликові від матері. Тому він теж, як свята, очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито.
Михайлик підріс. Він дедалі більше прилучається до роботи в господарстві, у всьому допомагає батькам. І скільки в нього гордості! Хоч як не хочеться йому поспати рано-вранці, але встає, коли його будить мати пасти коняку Обмінну. Михайлик знає, що це його обов'язок. Я ще подумала, що я не така. Треба й мені виправлятись. Мене дуже вразив випадок, коли Михайлик хотів йти поковзатись на ковзанці. Аж тут назустріч батько, наказує везти до млина мішок гречки. Хлопчик вертає додому, запрягається в санчата і везе мішок до вітряка. І стільки тут виявилось поваги до батька, слухняності. Хоч інколи буває, що Михайлик не послухається. Але це тільки тоді, коли знає, що це якась дрібничка, що прикрощів батькові чи мамі він цим не завдасть.
А як хотілося Михайликові стати справжнім женцем! Він чекає цієї урочистої хвилини з нетерпінням. Ось мати розгорнула і дозволила Михайлику взяти серп і починати жати. Мені сподобалось, що батьки, за народним звичаєм, радять хлопчику поглянути на схід сонця і почати "на щастя". Михайлик хвилюється, його аж в жар кидає. Але похвала батьків підбадьорює його, і він уже вільніше орудує серпом. Хлопчик працює старанно, напружено, але втоми не відчуває! А коли тато вправно зв'язав сніп, нажатий Михайликом, і поставив його "гузирем на стерню", то це була найурочистіша хвилина в житті хлопчика. Михайлик був гордий з того, що він вливається в лави дорослих трударів: "І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!" От де по-справжньому відчувається повага до хліборобської праці, до народних звичаїв.
Влітку Михайлик теж допомагає батькам у господарстві. Він пасе коняку, громадить сіно. Про свої успіхи хлопець розповідає вчительці Насті Василівні. Йому приємно, що вчителька його хвалить.
У Михайлика добре та відкрите серце. Він любить і криву качку з перебитим крилом, і собаку Рябка, і стару коняку Обмінну. Всіх він вважає за своїх друзів. А коли дізнається, що тато хоче продати Обмінну, то йому на душі стає так важко. Михайликові шкода розлучатися з конякою. Він звик до неї, полюбив, тому й не спав цілу ніч. А вранці підхопився, щоб востаннє напоїти її. Він так зворушливо прощається з конячкою! Тому можна виправдати Михайлика за те, що він просив за неї так багато і навмисно давав Обмінній таку негативну характеристику, коли продавав її. Та як не боляче було Михайликові розлучатися з Обмінною, але довелось. Мене вразила глибина душі хлопчика. Я навіть подумала, що хотіла б мати такого друга. Він чесний і правдивий хлопчик.
Михайлик тягнеться до книжки. Він перечитав усі книжки, які були в хаті-читальні. А коли дядько Себастіян записав його до найбільшої бібліотеки в Майдані-Трептівському, то Михайлик аж засяяв з радощів. Це було найщасливішою подією в його житті.
Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться писати п'єси. Спочатку Михайлик багато їх перечитав, а потім і сам захотів написати.
Михайлик — справжній товариш. Найкращим другом для нього є Люба. Між Любою та Михайликом такі світлі, чисті дитячі відносини. їхня дружба щира. Михайлик уміє дорожити цією дружбою. Він ніколи не образить Люби, не дасть її скривдити, захистить від нападника.
Він правдивий хлопчик, глибоко шанує батьків, поважає старших. Михайлик вдячний батькам, що вони навчили його всього хорошого. Завдяки батькам він не цурається ніякої роботи: вміє рубати дрова, боронувати, за плугом ходити, молотити на жорнах, працювати на городі.
Першим учителем у Михайлика був дядько Себастіян. Йому подобалось, що дядько розмовляє з ним, як з дорослим, дає йому читати свої книжки, іноді довіряє Михайликові свої "дорослі" таємниці. З повісті перед нами постає майбутній письменник, який потім своїми творами прищеплюватиме нам любов до нев'янучої краси чародійного слова, любов до людини-трудівника, до людини-творця.
Володимир Сосюра – поет, якому не треба було бити себе у груди і запевняти у любові до батьківщини. У кожному вірші, написаний він про кохання чи про природу, бринить ця любов. Рідна Донеччина постає перед нами то «холодними травами, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем» , то вогнями станцій, силуетами домен, синім степовим небом. Поет згадує «п'янкий солодкий дух акацій», рідне село, в якому вже не зустрінуть його ні мати, ні сестри, ні старий собака. Батьківщина для Сосюри складається з отаких, на перший погляд, дрібниць, як спогади про шахти й цегельні заводи, куди йшли на зміну хлопці з сусідньої вулиці, з червоної шипшини по осені, «дзвіна гітари у місячні ночі» ... Усе це життя, усе воно пройшло тут, на «малій батьківщині». Старий учитель зустрічає поета («Знов село»), палять вони удвох цигарки, згадуючи, як колись малий Володя курив потайки в час перерви. Школярі вітають Сосюру, цитують «Червону зиму» , дорікають – «Чом це ти одягнувся буржуєм?» . Кожний дім у селі – це люди, серед яких виріс поет, яких не забув. Багатьох уже нема: «О любий Холоденко, далекий брате мій, зарубаний в бою!». Багато що змінилося, і поет уже не у свитині, не в піджаці, а у шляпі й пальто. А душа та ж сама. Побувавши у рідних місцях, він розуміє, що не заповнив «анкету життя», що треба
Працювать, працювать безумовно!
Кожній хвилі нема ж вороття!
Так, від «малої батьківщини» через працю і думку зір поета звертається до великої Батьківщини, знов осмислюючи, що таке патріотизм, яке місце він посідає в душі, що робить людину патріотом. У поезії «Любіть Україну» Сосюра із властивою тільки йому схвильованою емоціональністю звертається до всіх співвітчизників, наче хоче передати найважливіший висновок, який зробив у житті. Любов до Батьківщини з великої літери повинна бути свідомою і водночас природною:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...
Україна – «неопалима купина», що палає у віках, не згораючи, краса її «вічно жива і нова», а мова –солов'їна. Сосюра закликає й благає, у його інтонаціях немає «категоричного імперативу», він звертається до читача як до друга, щоб сказати йому дуже важливе: без любові до України не можна буде любити інші народи, коханий відвернеться від дівчини, якщо вона «не любить Вкраїну» .
Сосюра не раз замислювався над плинністю людського життя. Він знав, що колись ляже в землю, як насіння, а нові покоління зростатимуть. Але в поезії «Любіть Україну» він знаходить відповідь на питання – а що потім? Відповідь проста:
Любіть у коханні, в труді, у бою,
Як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою, –
І вічні ми будемо з нею!
Вибач якщо багато можешь вирезать если что то лишнее
Великий вплив на Михайлика мала мати, яку він дуже любив, до мови якої весь час прислухався. Мати ріднилася з природою: вона дослухалася до неба, до землі, до схлипування роси. Увага до всього доброго, красивого перейшла Михайликові від матері. Тому він теж, як свята, очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито.
Михайлик підріс. Він дедалі більше прилучається до роботи в господарстві, у всьому допомагає батькам. І скільки в нього гордості! Хоч як не хочеться йому поспати рано-вранці, але встає, коли його будить мати пасти коняку Обмінну. Михайлик знає, що це його обов'язок. Я ще подумала, що я не така. Треба й мені виправлятись. Мене дуже вразив випадок, коли Михайлик хотів йти поковзатись на ковзанці. Аж тут назустріч батько, наказує везти до млина мішок гречки. Хлопчик вертає додому, запрягається в санчата і везе мішок до вітряка. І стільки тут виявилось поваги до батька, слухняності. Хоч інколи буває, що Михайлик не послухається. Але це тільки тоді, коли знає, що це якась дрібничка, що прикрощів батькові чи мамі він цим не завдасть.
А як хотілося Михайликові стати справжнім женцем! Він чекає цієї урочистої хвилини з нетерпінням. Ось мати розгорнула і дозволила Михайлику взяти серп і починати жати. Мені сподобалось, що батьки, за народним звичаєм, радять хлопчику поглянути на схід сонця і почати "на щастя". Михайлик хвилюється, його аж в жар кидає. Але похвала батьків підбадьорює його, і він уже вільніше орудує серпом. Хлопчик працює старанно, напружено, але втоми не відчуває! А коли тато вправно зв'язав сніп, нажатий Михайликом, і поставив його "гузирем на стерню", то це була найурочистіша хвилина в житті хлопчика. Михайлик був гордий з того, що він вливається в лави дорослих трударів: "І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!" От де по-справжньому відчувається повага до хліборобської праці, до народних звичаїв.
Влітку Михайлик теж допомагає батькам у господарстві. Він пасе коняку, громадить сіно. Про свої успіхи хлопець розповідає вчительці Насті Василівні. Йому приємно, що вчителька його хвалить.
У Михайлика добре та відкрите серце. Він любить і криву качку з перебитим крилом, і собаку Рябка, і стару коняку Обмінну. Всіх він вважає за своїх друзів. А коли дізнається, що тато хоче продати Обмінну, то йому на душі стає так важко. Михайликові шкода розлучатися з конякою. Він звик до неї, полюбив, тому й не спав цілу ніч. А вранці підхопився, щоб востаннє напоїти її. Він так зворушливо прощається з конячкою! Тому можна виправдати Михайлика за те, що він просив за неї так багато і навмисно давав Обмінній таку негативну характеристику, коли продавав її. Та як не боляче було Михайликові розлучатися з Обмінною, але довелось. Мене вразила глибина душі хлопчика. Я навіть подумала, що хотіла б мати такого друга. Він чесний і правдивий хлопчик.
Михайлик тягнеться до книжки. Він перечитав усі книжки, які були в хаті-читальні. А коли дядько Себастіян записав його до найбільшої бібліотеки в Майдані-Трептівському, то Михайлик аж засяяв з радощів. Це було найщасливішою подією в його житті.
Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться писати п'єси. Спочатку Михайлик багато їх перечитав, а потім і сам захотів написати.
Михайлик — справжній товариш. Найкращим другом для нього є Люба. Між Любою та Михайликом такі світлі, чисті дитячі відносини. їхня дружба щира. Михайлик уміє дорожити цією дружбою. Він ніколи не образить Люби, не дасть її скривдити, захистить від нападника.
Він правдивий хлопчик, глибоко шанує батьків, поважає старших. Михайлик вдячний батькам, що вони навчили його всього хорошого. Завдяки батькам він не цурається ніякої роботи: вміє рубати дрова, боронувати, за плугом ходити, молотити на жорнах, працювати на городі.
Першим учителем у Михайлика був дядько Себастіян. Йому подобалось, що дядько розмовляє з ним, як з дорослим, дає йому читати свої книжки, іноді довіряє Михайликові свої "дорослі" таємниці. З повісті перед нами постає майбутній письменник, який потім своїми творами прищеплюватиме нам любов до нев'янучої краси чародійного слова, любов до людини-трудівника, до людини-творця.
Володимир Сосюра – поет, якому не треба було бити себе у груди і запевняти у любові до батьківщини. У кожному вірші, написаний він про кохання чи про природу, бринить ця любов. Рідна Донеччина постає перед нами то «холодними травами, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем» , то вогнями станцій, силуетами домен, синім степовим небом. Поет згадує «п'янкий солодкий дух акацій», рідне село, в якому вже не зустрінуть його ні мати, ні сестри, ні старий собака. Батьківщина для Сосюри складається з отаких, на перший погляд, дрібниць, як спогади про шахти й цегельні заводи, куди йшли на зміну хлопці з сусідньої вулиці, з червоної шипшини по осені, «дзвіна гітари у місячні ночі» ... Усе це життя, усе воно пройшло тут, на «малій батьківщині». Старий учитель зустрічає поета («Знов село»), палять вони удвох цигарки, згадуючи, як колись малий Володя курив потайки в час перерви. Школярі вітають Сосюру, цитують «Червону зиму» , дорікають – «Чом це ти одягнувся буржуєм?» . Кожний дім у селі – це люди, серед яких виріс поет, яких не забув. Багатьох уже нема: «О любий Холоденко, далекий брате мій, зарубаний в бою!». Багато що змінилося, і поет уже не у свитині, не в піджаці, а у шляпі й пальто. А душа та ж сама. Побувавши у рідних місцях, він розуміє, що не заповнив «анкету життя», що треба
Працювать, працювать безумовно!
Кожній хвилі нема ж вороття!
Так, від «малої батьківщини» через працю і думку зір поета звертається до великої Батьківщини, знов осмислюючи, що таке патріотизм, яке місце він посідає в душі, що робить людину патріотом. У поезії «Любіть Україну» Сосюра із властивою тільки йому схвильованою емоціональністю звертається до всіх співвітчизників, наче хоче передати найважливіший висновок, який зробив у житті. Любов до Батьківщини з великої літери повинна бути свідомою і водночас природною:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...
Україна – «неопалима купина», що палає у віках, не згораючи, краса її «вічно жива і нова», а мова –солов'їна. Сосюра закликає й благає, у його інтонаціях немає «категоричного імперативу», він звертається до читача як до друга, щоб сказати йому дуже важливе: без любові до України не можна буде любити інші народи, коханий відвернеться від дівчини, якщо вона «не любить Вкраїну» .
Сосюра не раз замислювався над плинністю людського життя. Він знав, що колись ляже в землю, як насіння, а нові покоління зростатимуть. Але в поезії «Любіть Україну» він знаходить відповідь на питання – а що потім? Відповідь проста:
Любіть у коханні, в труді, у бою,
Як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою, –
І вічні ми будемо з нею!
Вибач якщо багато можешь вирезать если что то лишнее