Чарівне Закарпаття милує неповторними краєвидами, багатством кольорів та незабутніми панорамами всіх тих, хто приїжджає в гості та живе тут. Одним із найвидатніших місць області є справжній замок Паланок, який захоплює нас своїм силуетом при сході раннього сонечка.
Дивна назва цієї історичної пам'ятки походить від маленького містечка, оточеного полями та ровом з водою, що знаходиться біля підняжжя 68-метрової гори, на якій він і розташований. Говорять, що перша споруда, яка згодом перетворилася у сучасний замок, була збудована білими хорватами в X ст., які проживали тут. Першим володарем міцної фортеці став князь Федір Корятович, який перетворив її у свою резиденцію. Він же викопав величезний колодязь, з якого, за легендою, кожну ніч виє чорт. Навколо споруди ростуть зелені дерева. Вони, наче піднімають догори весь могутній замок, вершини якого доторкаються до блакитного неба.
Споруда має три захисні фортеці, під якими розташовані підвали. Замок оточений глибоким ровом, через який можна пройти по дерев'яному мосту. Передня частина непримітна, з трьома невеличкими вікнами та загадковим порталом, за яким ти опиняєшся в іншому вимірі простору та часу, адже містична атмосфера палацу не залишить байдужим нікого. Багато людей приходять побувати там, подивитись на Мукачеве з висоти.
Сучасний стан цієї історичної пам'ятки плачевний, хоча деякі частини відреставровані. Я надіюся, що знайдуться люди, які зможуть зберегти її і для інших поколінь, адже без минулого нема майбутнього.
Мукачівський замок - один з небагатьох, який поєднав у собі декілька стилів Середньовіччя. Я горджуся тим, що завдяки Паланку про наше Закарпаття говорять навіть за кордом. Тому цінуймо та зберігаймо його!
Майже кожного ранку я прокидаюся в чудовому настрої, бо скоро вже йти до школи. Збиратися мені недовго — вмитися, причесатися, одягтися швиденько, прибрати постіль та поснідати — ось я і готовий! Добре, що матуся привчила мене з вечора збирати портфель та готувати на стільці чистий одяг на завтра, це дуже економить час. Поки снідаю на кухні, поглядаю у вікно: там видно стежку, якою дітлахи поспішають до школи. Отже, й мені вже час іти. Цілую матусю та мерщій біжу за приятелями.
Школа вже чекає на нас. Не вірите? А от і правда. Інколи мені здається, що вона прокидається з приходом школярів, оживає, гуде, як вулик. Першими вітаються з нами величезні рослини у передпокої — неначе пальми на морському узбережжі. Надворі — сніг, а тут — зимовий сад. Чергові стежать за чистотою і порядком, вчителі молодших класів забирають своїх малят. Ось і мої однокласники стоять коло вікна, вже щось обговорюють — мабуть, змагання із боротьби, що відбулися вчора в школі. Дівчата теж часу не гають — шепочуться про щось своє. За кілька хвилин пролунає дзвінок, і в шкільних коридорах запанує тиша. Але не сонна тиша, як вночі, скоріш ділова — кожен займається своєю справою. Це ж тільки першокласники вважають, що в школі працюють лише вчителі. Ми, дорослі школярі, добре розуміємо, що роботи в школі вистачить усім — і вчителям, і багатьом іншим. Ось, наприклад, прибиральниця Людмила Миколаївна — швиденько пройшлася із шваброю — і підлога на третьому поверсі блищить, мов палуба на кораблі. На другому поверсі віконна рама пропускає холодний вітер — з нею вже возиться наш майстер Віктор Васильович. Віра Антонівна, завгосп, замінює не дуже чисті гардини, а Олена Олександрівна, чергова з першого поверху, поливає квіти у величезних квітниках. А ще затишку додає незрівнянний аромат, шо розповсюджується з їдальні — таких паляниць, які печуть наші кухарі, ніде більше не скуштуєш.
Чарівне Закарпаття милує неповторними краєвидами, багатством кольорів та незабутніми панорамами всіх тих, хто приїжджає в гості та живе тут. Одним із найвидатніших місць області є справжній замок Паланок, який захоплює нас своїм силуетом при сході раннього сонечка.
Дивна назва цієї історичної пам'ятки походить від маленького містечка, оточеного полями та ровом з водою, що знаходиться біля підняжжя 68-метрової гори, на якій він і розташований. Говорять, що перша споруда, яка згодом перетворилася у сучасний замок, була збудована білими хорватами в X ст., які проживали тут. Першим володарем міцної фортеці став князь Федір Корятович, який перетворив її у свою резиденцію. Він же викопав величезний колодязь, з якого, за легендою, кожну ніч виє чорт. Навколо споруди ростуть зелені дерева. Вони, наче піднімають догори весь могутній замок, вершини якого доторкаються до блакитного неба.
Споруда має три захисні фортеці, під якими розташовані підвали. Замок оточений глибоким ровом, через який можна пройти по дерев'яному мосту. Передня частина непримітна, з трьома невеличкими вікнами та загадковим порталом, за яким ти опиняєшся в іншому вимірі простору та часу, адже містична атмосфера палацу не залишить байдужим нікого. Багато людей приходять побувати там, подивитись на Мукачеве з висоти.
Сучасний стан цієї історичної пам'ятки плачевний, хоча деякі частини відреставровані. Я надіюся, що знайдуться люди, які зможуть зберегти її і для інших поколінь, адже без минулого нема майбутнього.
Мукачівський замок - один з небагатьох, який поєднав у собі декілька стилів Середньовіччя. Я горджуся тим, що завдяки Паланку про наше Закарпаття говорять навіть за кордом. Тому цінуймо та зберігаймо його!
Майже кожного ранку я прокидаюся в чудовому настрої, бо скоро вже йти до школи. Збиратися мені недовго — вмитися, причесатися, одягтися швиденько, прибрати постіль та поснідати — ось я і готовий! Добре, що матуся привчила мене з вечора збирати портфель та готувати на стільці чистий одяг на завтра, це дуже економить час. Поки снідаю на кухні, поглядаю у вікно: там видно стежку, якою дітлахи поспішають до школи. Отже, й мені вже час іти. Цілую матусю та мерщій біжу за приятелями.
Школа вже чекає на нас. Не вірите? А от і правда. Інколи мені здається, що вона прокидається з приходом школярів, оживає, гуде, як вулик. Першими вітаються з нами величезні рослини у передпокої — неначе пальми на морському узбережжі. Надворі — сніг, а тут — зимовий сад. Чергові стежать за чистотою і порядком, вчителі молодших класів забирають своїх малят. Ось і мої однокласники стоять коло вікна, вже щось обговорюють — мабуть, змагання із боротьби, що відбулися вчора в школі. Дівчата теж часу не гають — шепочуться про щось своє. За кілька хвилин пролунає дзвінок, і в шкільних коридорах запанує тиша. Але не сонна тиша, як вночі, скоріш ділова — кожен займається своєю справою. Це ж тільки першокласники вважають, що в школі працюють лише вчителі. Ми, дорослі школярі, добре розуміємо, що роботи в школі вистачить усім — і вчителям, і багатьом іншим. Ось, наприклад, прибиральниця Людмила Миколаївна — швиденько пройшлася із шваброю — і підлога на третьому поверсі блищить, мов палуба на кораблі. На другому поверсі віконна рама пропускає холодний вітер — з нею вже возиться наш майстер Віктор Васильович. Віра Антонівна, завгосп, замінює не дуже чисті гардини, а Олена Олександрівна, чергова з першого поверху, поливає квіти у величезних квітниках. А ще затишку додає незрівнянний аромат, шо розповсюджується з їдальні — таких паляниць, які печуть наші кухарі, ніде більше не скуштуєш.