Будь-яка сім’я має свої власні традиції , які шануються і дотримуються з покоління в покоління. Моя сім’я також має цілий ряд звичаїв , які дуже душевні , красиві і цікаві.У числі таких традицій – щовечірнє чаювання . На жаль , темпи сьогоднішнього життя не дозволяють нашій сім’ї збиратися всім разом на вечерю , і кожен , хто повертається з роботи або навчання , може поїсти у своєму власному режимі. Але яким би пізнім ні був час для загального збору сімейства , чаювання ніколи не скасовується .Ми збираємося на кухні , зручно розташувавшись на м’якому куточку. А на столі , м’яко освітленому лампою під квітчастим абажуром , розставляються звичний чайний сервіз. Поширюється аромат усіма нами улюбленого гарячого чаю , у вазочках розкладаються спокусливі солодощі. По неділях на кухонному столі царює здобний пиріг.Неспішно попиваючи чай , ми ділимося своїми враженнями про минулий день , слухаємо поради старших , насолоджуємося смаком і тишею умиротворення . Я дуже люблю такі вечори . Це світло , теплота і затишок немов обгороджують від складнощів нинішньої життя.Ще однією улюбленою моєю традицією є походи на природу в день Восьмого березня. Складно сказати , з яких пір в нашій родині існує такий звичай . Але день цей обраний не випадково. Початок березня – період найкапризнішої погоди , і цей день завжди непередбачуваний. Щороку дуже весело і хвилююче чекати , чи піде у цей день мокрий сніжок , прогляне Чи крізь голі гілки дерев несміливе сонечко , або природа пригрозить нам поривчастим і пронизливим вітром .Проте , це зовсім не перешкода для прогулянки на свіжому повітрі , і після ситного і смачного сніданку , привітання жінок і вручення красивих і приємних подарунків ми незмінно вирушаємо за місто , щоб насолодитися якпробуджується від зимового сну природа , побачити перші весняні прояви .У лісі ми намагаємося більше рухатися , щоб не замерзнути. Якщо ще лежить сніг , катаємося на бігових лижах , якщо земля вже суха , граємо в м’яч або інші рухливі ігри . Потім ми п’ємо чай або кавуз великого термоса і підкріплюємося захопленими з дому бутербродами.Це прекрасна традиція , яку наша сім’я дотримується неухильно. Приємно , що у нас ніколи не виникає питання , як провести Міжнародний Жіноче свято , і всі ми в цей день нескінченно щасливі.
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.