Людовик обладал приятной, располагающей к себе внешностью и придворным шармом. В общении с придворными, министрами, дипломатами он выглядел всегда очень сдержанным и демонстрировал удивительную вежливость, в которой в зависимости от ранга, возраста и заслуг его визави различалось множество оттенков. Он четко, свободно и ясно излагал свои мысли. Кроме того, у него была великолепная память, которая очень пригодилась ему, например, на заседаниях «Conseil d’En Haut», политически самой важной секции королевского совета, а также на многочисленных обсуждениях с министрами. Его поведение в обществе было осмотрительным, тактичным и в высшей степени умеренным. Однако эти характерные для короля достоинства на четвертом или пятом десятке его жизни если не исчезли совсем, то все же были значительно подавлены его убеждением в собственной политической непогрешимости. К негативным чертам его характера относилось также проявление явного эгоцентризма.
Ім’я М. Терещенка сучасне покоління читачів пов'язує з блискучими перекладами з Еміля Верхарна та двотомною антологією французької поезії, в якій представлено 250 поетів з біо-бібліографічними даними й стислими характеристиками. Разом з тим протягом 20-х років його ім'я як поета було в центрі уваги критиків, а вірші й переклади постійно з'являлися у різних тогочасних часописах. Народився М. Терещенко 13 вересня 1898 р. в с. Щербинці на Полтавщині (тепер Золотоніського району Черкаської області). Навчався у Золотоніській гімназії, згодом у Київському політехнічному інституті. Вірші почав писати ще в гімназії, вперше опублікував їх у 1918 р. в «Літературно-науковому віснику». А ще через рік почали його поезії друкуватися і в «Мистецтві», «Музагеті», «Червоному вінку». Поет передавав природні людські настрої — печалі й ніжності («Печаль і ніжність — о, як розняти в душі поета печаль і ніжність»), а це сприймалося як занепадництво. «Не на часі» вважалось захоплення поета народнопісенною творчістю, яке простежувалося у ранніх віршах «Ой летять над синіми борами круки...», «Що в долині білі вівці, а на кручі гай...» та ін. Вже публікація поезій М. Терещенка в «Музагеті» органі символістів — давала привід шукати витоки його творчості в символізмі. Цим і пояснюється те, що поет не включив їх до своєї першої збірки «Лабораторія» (1924). На початку 20-х років М. Терещенко сходиться з групою М. Семенка, бере участь у літературних об'єднаннях «Аспанфут» і «Комункульт». Друкується у виданому В. Поліщуком альманасі «Гроно». Після розколу «Комункульту» входить до «Жовтня». І хоча більшість критиків згодом була одностайна, що з футуризмом М. Терещенко був пов'язаний лише організаційно, однак перехід до іншої «естетичної системи» позначився на світогляді поета, образному ладі його творів та, власне, й в самій структурі вірша. Основні мотиви «Лабораторії» — сучасне місто, індустріалізація, утвердження віри в людину й працю. Головний герой поезій М. Терещенка — кочегар, робітник. Лексика оновлена відповідною виробничою термінологією: «риметрс», «брикс», «казан», «труби», «розтруби», «заводи» і «завкоми». Традиційний вірш поступається місцем верлібру, музиці «парових котлів». Але є в книжці й вірші, зокрема в розділі «Земна книга», в яких чутно відгомін страшного голоду й червоного терору («Зуб за зуб», «Товар»), У 1922 р. вийшла в перекладі М. Терещенка збірка поезій Е. Верхарна. Відтоді він постійно знайомить українського читача з окремими здобутками французької поезії — Війоном, Беранже, Гюго, Потьє, друкуючи переклади в періодичних виданнях. Поетична збірка «Чорнозем» (1925) переважною більшістю творів присвячена селу. М. Зеров слушно назвав вірші збірки «газетними фейлетонами» й радив авторові «Чорнозему» повернутись до перекладів з французької. У 1927 р. М. Терещенко вступає до ВУСППу, тим же роком виходить і одна з кращих книжок поета цього періоду — «Мета й межа», в якій «виразніше, ніж раніше, прориваються патетика поетично-філософської думки», «мотиви гуманістичної тривоги». У ці роки М. Терещенко один із редакторів журналу «Життя і революція», а в 1932 р. входить до складу оргкомітету новоутвореної Спілки радянських письменників. Протягом війни вийшло п'ять його поетичних збірок — «Вінок слави» (1942), «Дівчина з України» (1942), «Верба рясна» (1943), «Ташкентський зошит» (1944), «Зорі» (1944). Поезія М. Терещенка воєнного періоду відзначається людяністю й реалістичністю. Переживаючи війну як вселенське лихо, він водночас уміє виокремити людську долю, особистісну трагедію війни. Найкращі свої поезії («Велике у малім», «Осінній роздум», «Осіннє джерело», «Акварель», «Неспокій» та ін.) він пише саме в 60-ті роки. Це ліричні медитації, зміст яких — усвідомлення людського буття у його індивідуальних проявах, осягнення самоцінності людської особистості. Невід'ємною часткою цього буття виступає і природа. Осінні барви, осінні пейзажі, що навівають елегійний смуток, повертають пам'ять зрілого поета в літа молодості: «хтось розсипав листя серед гаю, що багрянцем оповитий весь. Я в задумі, Я не пам'ятаю, як літа свої розвіяв десь». Незадовго до смерті він уклав «Літературний щоденник» — своєрідне енциклопедично-довідкове видання про письменників, перекладачів, фольклористів, бібліографів із характеристиками й датами основних біо-бібліографічних фактів. Вершиною його багатолітньої перекладацької діяльності стали «Сузір'я французької поезії» та «Вибране» Е. Верхарна.
Ім’я М. Терещенка сучасне покоління читачів пов'язує з блискучими перекладами з Еміля Верхарна та двотомною антологією французької поезії, в якій представлено 250 поетів з біо-бібліографічними даними й стислими характеристиками. Разом з тим протягом 20-х років його ім'я як поета було в центрі уваги критиків, а вірші й переклади постійно з'являлися у різних тогочасних часописах. Народився М. Терещенко 13 вересня 1898 р. в с. Щербинці на Полтавщині (тепер Золотоніського району Черкаської області). Навчався у Золотоніській гімназії, згодом у Київському політехнічному інституті. Вірші почав писати ще в гімназії, вперше опублікував їх у 1918 р. в «Літературно-науковому віснику». А ще через рік почали його поезії друкуватися і в «Мистецтві», «Музагеті», «Червоному вінку». Поет передавав природні людські настрої — печалі й ніжності («Печаль і ніжність — о, як розняти в душі поета печаль і ніжність»), а це сприймалося як занепадництво. «Не на часі» вважалось захоплення поета народнопісенною творчістю, яке простежувалося у ранніх віршах «Ой летять над синіми борами круки...», «Що в долині білі вівці, а на кручі гай...» та ін. Вже публікація поезій М. Терещенка в «Музагеті» органі символістів — давала привід шукати витоки його творчості в символізмі. Цим і пояснюється те, що поет не включив їх до своєї першої збірки «Лабораторія» (1924). На початку 20-х років М. Терещенко сходиться з групою М. Семенка, бере участь у літературних об'єднаннях «Аспанфут» і «Комункульт». Друкується у виданому В. Поліщуком альманасі «Гроно». Після розколу «Комункульту» входить до «Жовтня». І хоча більшість критиків згодом була одностайна, що з футуризмом М. Терещенко був пов'язаний лише організаційно, однак перехід до іншої «естетичної системи» позначився на світогляді поета, образному ладі його творів та, власне, й в самій структурі вірша. Основні мотиви «Лабораторії» — сучасне місто, індустріалізація, утвердження віри в людину й працю. Головний герой поезій М. Терещенка — кочегар, робітник. Лексика оновлена відповідною виробничою термінологією: «риметрс», «брикс», «казан», «труби», «розтруби», «заводи» і «завкоми». Традиційний вірш поступається місцем верлібру, музиці «парових котлів». Але є в книжці й вірші, зокрема в розділі «Земна книга», в яких чутно відгомін страшного голоду й червоного терору («Зуб за зуб», «Товар»), У 1922 р. вийшла в перекладі М. Терещенка збірка поезій Е. Верхарна. Відтоді він постійно знайомить українського читача з окремими здобутками французької поезії — Війоном, Беранже, Гюго, Потьє, друкуючи переклади в періодичних виданнях. Поетична збірка «Чорнозем» (1925) переважною більшістю творів присвячена селу. М. Зеров слушно назвав вірші збірки «газетними фейлетонами» й радив авторові «Чорнозему» повернутись до перекладів з французької. У 1927 р. М. Терещенко вступає до ВУСППу, тим же роком виходить і одна з кращих книжок поета цього періоду — «Мета й межа», в якій «виразніше, ніж раніше, прориваються патетика поетично-філософської думки», «мотиви гуманістичної тривоги». У ці роки М. Терещенко один із редакторів журналу «Життя і революція», а в 1932 р. входить до складу оргкомітету новоутвореної Спілки радянських письменників. Протягом війни вийшло п'ять його поетичних збірок — «Вінок слави» (1942), «Дівчина з України» (1942), «Верба рясна» (1943), «Ташкентський зошит» (1944), «Зорі» (1944). Поезія М. Терещенка воєнного періоду відзначається людяністю й реалістичністю. Переживаючи війну як вселенське лихо, він водночас уміє виокремити людську долю, особистісну трагедію війни. Найкращі свої поезії («Велике у малім», «Осінній роздум», «Осіннє джерело», «Акварель», «Неспокій» та ін.) він пише саме в 60-ті роки. Це ліричні медитації, зміст яких — усвідомлення людського буття у його індивідуальних проявах, осягнення самоцінності людської особистості. Невід'ємною часткою цього буття виступає і природа. Осінні барви, осінні пейзажі, що навівають елегійний смуток, повертають пам'ять зрілого поета в літа молодості: «хтось розсипав листя серед гаю, що багрянцем оповитий весь. Я в задумі, Я не пам'ятаю, як літа свої розвіяв десь». Незадовго до смерті він уклав «Літературний щоденник» — своєрідне енциклопедично-довідкове видання про письменників, перекладачів, фольклористів, бібліографів із характеристиками й датами основних біо-бібліографічних фактів. Вершиною його багатолітньої перекладацької діяльності стали «Сузір'я французької поезії» та «Вибране» Е. Верхарна.
Объяснение: